Пармський монастир

 – Я помiтив це ще ранiше, у вiце-короля в Мiланi. Вони нiколи не тiкають! О нi! Французам не можна казати правди, якщо вона зачiпае iхне марнославство. А менi начхати, що вони свiтять на мене такими злими очима. І я iм це доведу».

Загiн рушив у дорогу, як i ранiше, тримаючись за п'ятсот крокiв вiд потоку втiкачiв, що ринув битим шляхом. На вiдстанi одного лье вiд мiсця ночiвлi капрал i його загiн перетнули путiвець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франкiв Фабрiцiо купив тут доброго коня, а серед зброi, що валялася скрiзь, ретельно вибрав собi довгу пряму шаблю.

«Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав вiн.

Так озброiвшись, вiн пустив коня галопом i незабаром наздогнав капрала, що встиг вiдiйти далеко вперед.

Звiвшись на стременах i пiднявши лiвою рукою шаблю, вiн заявив, озираючи четвiрку французiв:

– Цi люди тiкають дорогою, нiби отара баранiв… нiби отара наполоханих баранiв.

Слово барани Фабрiцiо вимовляв з притиском, але його товаришi вже зовсiм забули, як годину тому це слово iх розсердило.

Своiм натяком на баранiв Фабрiцiо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загiн рухався полем, гомонiли про всяку всячину. Вiдмахали ще два лье, капрал усе дивувався, чому не показуеться ворожа кавалерiя. Вiн сказав Фабрiцiо:

– Наша кавалерiя – ти. Скачи он до тiеi халупи на белебнi й запитай у господаря, чи не дасть вiн нам поснiдати за плату.

Якщо вiн завагаеться, дай йому п'ять франкiв завдатку зi своiх грошей. Не турбуйся: пiсля снiданку ми грошики вiдберемо.

На обличчi капрала, коли Фабрiцiо зиркнув на нього, був вираз такоi незворушноi поважностi, навiть своерiдноi моральноi переваги, що наш герой послухався. Все вiдбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тiльки Фабрiцiо умовив товаришiв не вiдбирати в селянина тих п'яти франкiв, якi дав йому авансом.

– Це моi грошi, – заявив Фабрiцiо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вiвса моему коневi.

Фабрiцiо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхнiсть у його словах. Це iх дiйняло до живого, i вони почали виношувати думку наприкiнцi дня провчити його, викликавши на дуель. Вiн здавався iм чужаком, бiлою вороною, i це iх дратувало. Зате Фабрiцiо все бiльше проймався прихильнiстю до них.