Санаторійна зона

Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й проливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.

Але менi треба спiшити! За моею спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито.

Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:

– Роз-стрi-лять!..

……………………………………………………………………………

але я повертаюсь i бачу – прямо передi мною стоiть моя мати, моя печальна мати, з очима Марii.

Я в тривозi метнувся вбiк: що це – галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:

– Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне:

– Сину! Мiй м’ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду.

Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

– «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? «Мамо»?!

Я вмить опам’ятався й схопився рукою за маузер.

– Чорт! – i кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

– Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з «мамою» (вiн пiдкреслив «з мамою»), як умiв розправлятися з iншими.

І мовчки одiйшов.

…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти.)

Так! – схопили нарештi й другий кiнець моеi душi! Вже не пiду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тiльки право:

– нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось мое власне «я».

І я голови не загубив.

Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцii, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:

– Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.

Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:

– Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маете дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiею сволоччю! – Я махнув рукою в той бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.

…Я за собою нiчого не почув.

……………………………………………………………………………

…Вiд маетку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди.