Портрет Доріана Ґрея

Якась вiдповiдь на вашi слова мае бути, але я не можу знайти ii. Не говорiть бiльше! Дайте менi подумати… Чи нi – краще, мабуть, не думати про це…

Хвилин десять вiн стояв непорушно, з напiврозтулени-ми устами i незвичним блиском в очах. Вiн неясно усвiдомлював, що в ньому збудилися зовсiм новi думки й чуття. Але йому здавалося, що вони пiдiймаються з глибин його ества, а не принесенi ззовнi. Тi декiлька слiв, що Безiлiв друг повiв йому, – слiв умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоiсь потайноi струни, нiколи ще не займаноi, i вiн чув, як вона оце трiпотiла й вiбрувала в ньому чудними поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний… Вона-бо творить у людинi не новий свiт, а скорше новий хаос. А тут – слова! Самi слова! Але якi моторошнi! Якi яснi, промовистi, жорстокi! Вiд них не втечеш. І до того ж – якi в них невловнi чари! Слова цi, здавалося, надають вiдчутноi форми туманним маренням, i бринить у них своя музика, така ж солодка, як у вiоли чи лютнi.

Самi слова! Та чи ж е що-небудь так само реальне, як слова?

То правда: в його раннiй юностi бувало таке, чого вiн не мiг зрозумiти. Але зараз вiн це розумiв! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що вiн iшов крiзь полум’я… І чому вiн не вiдчував цього досi?

З ледь помiтним усмiхом лорд Генрi стежив за юнаком. Вiн добре знав, коли треба помовчати. Дорiан збудив у ньому щиру зацiкавленiсть, i вiн сам був вражений несподiваною дiею своiх слiв.

Йому пригадалася книжка, що ii вiн прочитав у шiстнадцять лiт, – вона вiдкрила перед ним чимало невiдомого ранiше, i йому кортiло знати, чи й Дорiан Грей переживае цю мить щось подiбне. Вiн пустив стрiлу просто так, навмання. Невже вона влучила в цiль?.. Але ж який чарiвний цей юнак!

Голворд усе працював, i в кожному смiливому мазку його були справжня витонченiсть i досконала нiжнiсть, що засвiдчують, – в усякому разi, в мистецтвi, – дужий хист. Вiн не вiдчував мовчанки.

– Безiле, я втомився стояти! – скрикнув раптом Дорiан. – Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!

– О, даруйте, друже мiй! За роботою я забуваю про все… Але ви нiколи не позували так гарно. Ви навiть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, – напiвстуленi уста i яскравiсть в очах… Не знаю, що Гаррi казав вам, але, безперечно, це вiн викликав у вас такий прегарний вираз. Вiн, певно, наговорив вам комплiментiв? Не берiть за правду його слiв.