Портрет Доріана Ґрея

Виiжджаючи з Лондона, я нiколи не кажу своiм, куди iду. Бо якби я сказав – пропала б уся насолода. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тоi гадки, що все це страшеннi дурницi?

– Анiтрохи, – вiдповiв лорд Генрi, – анiтрохи, любий Безiле. Ти, здаеться, забуваеш, що я одружений; а едине, чим шлюб зачаровуе, – це приховування правди, без чого не обходяться анi чоловiк, анi жiнка. Я нiколи не знаю, де моя дружина, i вона нiколи не знае, що я роблю. Випадково здибавшись, – а це бувае, коли ми потрапляемо разом десь на обiд чи гостюемо у герцога, – ми з найсерйознiшими мiнами торочимо одне одному найбезглуз-дiтттi iсторii.

Моiй жiнцi це вдаеться куди краще, нiж менi, – вона нiколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, – вона зовсiм не зчинюе сварки. Часом менi навiть хочеться вивести ii з рiвноваги, а вона тiльки смiеться, та й годi.

– І як ти можеш таке казати про свое подружне життя?! – зауважив Безiл Голворд, пiдходячи до дверей у садок.

– Я впевнений, що насправдi ти дуже порядний сiм’янин i просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррi! Ти нiколи не кажеш нiчого морального i нiколи не робиш нiчого неморального. Твiй цинiзм – це тiльки поза.

– Як на мене, поза, та ще й найдратливiша – це коли поводишся природньо! – скрикнув, смiючись, лорд Генрi.

Обидва молодики вийшли в садок i сiли на бамбукову лаву в тiнi високого лаврового куща. Сонячнi пасма слалися крiзь гладке листя, а в травi легенько погойдувались бiлi стокротки.

Якусь хвилину обое сидiли мовчки. Тодi лорд Генрi витягнув годинника i тихо промовив:

– На жаль, менi вже час iти, Безiле. Але менi б хотiлося, щоб ти перед цим вiдповiв на те мое запитання.

– На яке саме? – запитав художник, не пiдводячи погляду.

– Ти добре знаеш, на яке.

– Не знаю, Гаррi.

– Гаразд, я тобi нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив менi, чому ти вiдмовляешся виставити портрет Дорiана Грея. Я хочу знати справжнi пiдстави.

– Я сказав тобi iх.

– Нi, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!

– Ти розумiеш, Гаррi, – Безiл Голворд подивився товаришевi просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнiшне. Маляр на полотнi розкривае не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета— я боюся, чи не виказав у ньому таiни власноi душi.