Насолода

Звук дощу будить таемну душу дерев, стаючи музичною симфонiею чуттiв, кольорiв, ароматiв, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алiтерацiях. Кожна рослина стае iнструментом пiд струменями дощу – просолений морем тамариск, високi пiнii, що губляться серед хмар, смарагдовi мирти. Антропоморфiзуеться природа, а жiнка Гермiона[24 - Гермiона – дочка Прекрасноi Єлени, призвiдницi Троянськоi вiйни. В реальностi йшлося про Елеонору Дузе. Сьогоднi в Пiзi можна прийти до берега моря, де творився цей вiрш, бульваром Д’Аннунцiо.

] i закоханий у неi чоловiк стають невiддiльною ii частиною у грi чудодiйних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання – i музику вслухування в це мовчання. Слово – послання краси в часi вiд античних людей до модерних, гарантiя непроминальностi смислiв у надломленiй психiцi людини «кiнця столiття» з його агресивною технологiзацiею та урбанiзацiею, яким протистоiть тонке плетиво вiчних Овiдiевих метаморфоз…

Окремоi розмови потребуе культ iталiйськоi мови у Д’Аннунцiо.

Мова була однiею з проблем (зокрема, й полiтичних) Об’еднаноi Італii. Кожен регiон розмовляв своiм дiалектом, мiж пiвнiччю краiни та ii пiвднем пролягала велетенська мовна, культурна, а часом i цивiлiзацiйна дистанцiя. Лише трохи бiльше як шiстдесят рокiв вiддiляють Д’Аннунцiо вiд класичного твору Рiсорджiменто – роману Алессандро Мандзонi «Зарученi» (1827). Це перший роман нового часу, написаний сучасною iталiйською мовою.[25 - Оксана Пахльовська. «Вiрте i переможете!» Доба Рiсорджiменто i творчiсть Алессандро Мандзонi [Передмова] // Алессандро Мандзонi. Зарученi. – Харкiв: Фолiо, 2008. – С. 5 – 31.] Мiланець Мандзонi нiби повторив мовну революцiю Данте, вийшовши за межi дiалекту й обравши лiтературну мову дантiвськоi традицii, засновану на флорентiйському дiалектi. І при тому мова лiтератури продовжувала бути елiтарним, вiдiрваним вiд щодення явищем.[26 - Ця проблема була подолана лише в серединi ХХ ст. завдяки засобам масовоi iнформацii, насамперед телебаченню та радiо. ] Д’Аннунцiо продовжуе традицiю елiтарноi мови. Його мова – рафiнована iнтелектуальна учта i софiстикована фiлологiчна гра асоцiативних смислiв. Античнi алюзii й римська врочистiсть спiвiснують з мiстицизмом та езотеричною вишуканiстю мови, що нiбито зависла мiж герметичним самонавiюванням та прагненням комунiкацii. Схилений над книжковим тайнописом самiтник i трибунний герой, що звертаеться до нацii, – це взаемодоповнюванi iпостасi творчоi особистостi Д’Аннунцiо.