Процес (збірник)

Мало не всi були абияк одягненi, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борiдки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрiбних рис, належали до вищих суспiльних прошаркiв. Оскiльки вiшакiв для одягу не було, всi, мабуть, наслiдуючи одне одного, поставили капелюхи пiд лави. Побачивши К. та судовця, тi, що сидiли одразу коло дверей, посхоплювались для вiтання, решта, побачивши це, подумала, що i iм треба привiтати прибульцiв, тож коли К. i судовець iшли коридором, люди пiдводились. Повнiстю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зiгнувши колiна, немов вуличнi жебраки.

К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, i сказав:

– Якi вони, певне, приниженi!

– Атож, – кивнув головою судовець, – це звинуваченi, всi, кого ви тут бачите, – звинуваченi.

– Справдi? – здивувався К. – Тодi це моi колеги. – І вiн звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловiка: – Чого ви тут чекаете? – запитав вiн увiчливо.

Несподiване запитання збентежило вiдвiдувача, i його безпораднiсть ще дужче посилювало те, що вiн скидався на досвiдченого чоловiка, який добре знае людей та свiт i в будь-якiй iншiй ситуацii нiзащо не розгубився б, не поступившись своiми здобутими в життевiй боротьбi перевагами над багатьма людьми.

А тут, проте, вiн знiтився й не знав, що вiдповiсти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальникiв, немов тi були зобов’язанi пiдказати йому i нiхто не доб’еться вiд нього жодноi вiдповiдi, коли цiеi пiдказки не буде. Проте надiйшов судовець i сказав, аби заспокоiти i збадьорити того чоловiка:

– Пан лише запитав, чого ви чекаете. Вiдповiдайте.

Уже знайомий, напевне, голос судовця подiяв краще:

– Я чекаю… – почав був чоловiк i затнувся. Вiн вочевидь обрав такий початок, щоб точно вiдповiсти на запитання, але тепер не знав, що казати далi. Кiлька чекальникiв пiдступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловiкiв, проте судовець наказав iм:

– Розходьтеся, вiдiйдiть, звiльнiть прохiд.

Люди трохи позадкували, проте на своi попереднi мiсця не повернулись. Тим часом чоловiк, що його запитали, зосередився й вiдповiв, навiть тихо засмiявшись:

– Я вже мiсяць, як принiс деякi свiдчення, пов’язанi з моею справою, i чекаю, поки iх приймуть.

– Здаеться, ви дуже переживаете? – мовив К.

– Так, – кивнув головою чоловiк, – адже це моя справа.

– Але не кожен такоi думки, як ви, – сказав К.