Процес (збірник)

Навiть бiльше, нiж знаю, бо тут не було слiдчоi комiсii, я назвав ii так, бо не мiг дiбрати якоiсь iншоi назви. Тут нiхто нiчого не розслiдував, мене заарештовано, та й годi, але арешт провадила комiсiя.

Панна Бюрстнер сiла на отоманку i знову засмiялася.

– Як це вiдбувалося? – запитала вона.

– Жахливо, – вiдповiв К., але не думав тепер про те, прикипiвши очима до панни Бюрстнер, що однiею рукою пiдперла голову, – лiкоть спирався на подушки отоманки, – а другою повiльно погладжувала стегна.

– Це звичайна рiч, – мовила панна Бюрстнер.

– Що звичайна рiч? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе вiдбувалося? – К. хотiлося руху, але не хотiлось iти геть.

– Я вже втомлена, – вiдмагалася панна Бюрстнер.

– А не ходiть так пiзно, – кинув К.

– Ну от, усе закiнчуеться тим, що я чую докори, i так менi й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодноi потреби.

– Потреба була, i я вам зараз усе покажу, – доводив К.

– Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звiсно, такого не дозволю!

– Тодi я не зможу нiчого показати, – образився К., немов тiею вiдмовою йому завдано непоправноi кривди.

– Гаразд, коли вона потрiбна вам тiльки для розповiдi, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер i за мить iще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю бiльше, нiж годиться.

К. поставив тумбочку серед кiмнати й сiв за неi.

– Ви повиннi правильно уявити собi, де хто був, це дуже цiкаво. Я – iнспектор, он там на валiзi сидiли обидва вартовi, коло фотографiй стояли три молодики. Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я.

Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К., але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав:

– Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю.