Процес (збірник)

Ми, звiсно, могли б одягнути нашi справжнi мундири, i ваше становище вiд того не погiршилося б. Я, крiм того, зовсiм не знаю, що ви звинуваченi, чи, радше, не знаю, чи ви справдi звинуваченi. Ви заарештованi, це правда, але бiльше я не знаю нiчого. Може, вартовi бовкнули вам що iншого, але то однаково самi балачки. Якщо я тепер i не вiдповiв на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас i про те, що спiткае вас, – подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своеi невинностi, вiн псуе не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас.

Вам узагалi треба бути стриманiшим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навiть якби ви зронили лише кiлька слiв, можна зробити висновок про вашу поведiнку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.

К. втулився очима в iнспектора. То це його виховуе чоловiк, що, може, ще й молодший вiд нього? Йому вичитують за щирiсть i вiдвертiсть? А про причини арешту i про те, хто видавав наказ заарештувати його, вiн нiчого не довiдався? К.

охопив неспокiй, вiн заходив по кiмнатi, правда, йому нiхто й не заважав, пiдкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бiк, а проходячи повз трьох молодикiв, проказав: «Яке безглуздя!» – тi обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком iнспектора.

– Прокурор Гастерер – мiй добрий приятель, – сказав вiн. – Можна йому зателефонувати?

– Звичайно, – вiдповiв iнспектор, – але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якiсь приватнi справи.

– Який сенс? – скрикнув К., дужче вражений, нiж розгнiваний. – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.

– Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте.

– Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К. притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх.

– Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно.