Замогильні записки

Це нiкчемне надбання дрiбнилося тим стрiмкiше, що молодшi спадкоемцi завели собi родини, а позаяк iхнi дiти також дiлили майно батькiв на двi третини i третину, цi молодшi дiти молодших дiтей незабаром доходили до подiлу голуба, кролика, болота з дикими качками i гончого пса, залишаючись при цьому можновладними сеньйорами голубника, жаб’ячого ставка i кролятника. У старих дворянських родинах було багато дiтей; долю молодших синiв можна прослiдкувати протягом двох-трьох поколiнь, потiм вони зникають, поступово перетворюючись на селян або розчиняючись серед робiтничого люду, i нiхто не знае, що з ними трапилося.

Головою нашого роду на початку вiсiмнадцятого сторiччя був Алексiс де Шатобрiан, сеньйор Геранди, син Мiшеля, а цей самий Мiшель мав брата Аморi. Мiшель був сином згаданого Крiстофа, чие походження вiд панiв де Бофор i баронiв де Шатобрiан було засвiдчене указом, що його ми навели вище. Алексiс де ла Геранд був удiвцем; гiркий п’яничка, вiн тiльки те й робив, що пив та волочився за своiми служницями, а найцiннiшими фамiльними паперами закривав горщики з маслом.

У той самий час iз головою роду жив його кузен Франсуа, син Аморi, молодшого брата Мiшеля. Франсуа, що народився 19 лютого 1683 року, володiв маленькими маетками Туш i Вiльнев. 27 серпня 1713 року вiн одружився з Петронiлле Клод Ламур, власницею Ланжегю, i в них народилося четверо синiв: Франсуа Анрi, Рене (мiй батько), П’ер, сеньйор дю Плессi, i Жозеф, сеньйор дю Парк. Мiй дiд Франсуа помер 28 березня 1729 року; бабуся моя – я ii добре пам’ятаю – i на схилi вiку дивилася на свiт з усмiшкою.

Пiсля смертi свого чоловiка вона жила у Вiльневi, неподалiк вiд Дiнана. Статки моеi бабусi не перевищували п’яти тисяч лiврiв ренти, з яких старшому синовi дiсталося двi третини, 3332 лiври, а трьом молодшим 1668 лiврiв ренти, причому i з цiеi суми старшому з цих трьох належала бiльша частина.

На довершення нещастя вдача синiв завадила здiйснитися бабусиним планам: старший, Франсуа Анрi, який отримав чудовий спадок – маеток Вiльнев, вiдмовився одружуватись i став священиком; але замiсть того, щоб добиватися дохiдного мiсця, яке вiн з його iм’ям неодмiнно отримав би, i допомогти братам, вiн з гордостi й легковажностi нi про що не просив.

Вiн живцем поховав себе в глушинi i був парафiяльним священиком спочатку в Сен-Лонеку, а потiм у Мердрiньяку, що належав до епархii Сен-Мало. Вiн пристрасно любив поезiю i сам склав чимало вiршiв: я iх читав.