Замогильні записки

Знайомства зав’язувалися пiд час вечiрнiх розмов пiсля трудового дня, на дернi Хемстеда i Прiмроз-Хiлла. Ми своiми руками прикрашали старi халупи i перетворювали iх на каплицi, де молилися 21 сiчня i в день смертi королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусiда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблi, завантаженi всiма багатствами свiту, то милуючись сiльськими будиночками Рiчмонда, – ми, такi бiднi, ми, позбавленi батькiвськоi стрiхи: це було справжне блаженство!

Ранiше в Англii, коли я повертався додому, мене зустрiчав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи вiд холоду, вiдчиняв менi дверi нашого горища, освiтлюваного замiсть лампи мiсячним свiтлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моiм, i вкривався своею благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 роцi, мене зустрiчають двi шеренги лакеiв, за ними чекають п’ять або шiсть шанобливих секретарiв.

– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мiлордiв»! Що ви вiд мене хочете? Йдiть веселитися до канцелярii, не звертайте на мене уваги. Ви думаете, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маете мене за дурня, який вважае, що, змiнивши вбрання, змiнюе i природу? Ви повiдомляете мене, що незабаром прибуде маркiз Лондондеррi, що про мене розпитував герцог Веллiнгтон, що по мене присилав пан Каннiнг; ледi Джерсi чекае мене на обiд разом з паном Брумом; ледi Гвiдiр кличе в Оперу i сподiваеться побачити мене в своiй ложi о десятiй вечора; ледi Менсфiлд просить пошанувати своею присутнiстю нiчне святкування в Елмекськiй залi.

Даруйте! куди менi дiватися? хто звiльнить мене? хто позбавить цих переслiдувань? Де ви, золотi днi моеi убогостi i самоти! Де ви, товаришi у вигнаннi? До мене, давнi друзi, що дiлили зi мною похiдне лiжко i солом’яний матрац, ходiмо в палiсадник паскудного сiльського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашцi поганого чаю, згадаймо нашi божевiльнi надii i невдячну батькiвщину, поговорiмо про нашi прикрощi, пошукаймо засiб допомогти один одному, пiдтримати кого-небудь з рiдних, якi ще бiльше бiдують, анiж ми самi.

Ось що я вiдчував, ось про що думав у першi днi свого лондонського посольства. Вiд смутку, який бере мене вдома, я вилiковуюся лише в Кенсiнгтонському парку, де впиваюся смутком менш гнiтючим.