Замогильні записки

По золотому циферблату бiжить стрiлка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, помiщаеться вiн у печатцi персня чи в розетцi храму – година тривае все тi ж шiстдесят хвилин.

У склепi протестантськоi церкви, просто пiд кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вiнценосного софiста. Гробниця ця з бронзи; коли по нiй стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложi, не прокинувся б навiть од грому власноi слави: розбудити його може тiльки трубний глас, що кличе на останнiй бiй, перед очi Божого воiнства.

Менi конче потрiбна була перемiна вражень, i я вирiшив скрасити iх вiдвiдинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кiлькома словами, коли я, на той час бiдний офiцер, проiздив повз його вiйська. Цей король, в усякому разi, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, вiн присвятив свое життя втiхам. Чи хвилюе сьогоднi два скелети вiдмiннiсть, що iснувала мiж ними ранiше, коли один був Фрiдрiхом Великим, а другий Фрiдрiхом Вiльгельмом? Нинi i Сан-Сусi, i Мармуровий палац – безгосподарнi руiни.

Кiнець кiнцем, хоча велич сучасних подiй применшила подii минулого, хоча битви пiд Росбахом, Лейтеном, Лiгнiцем, Торгау та iн. – не бiльше нiж бiйки поряд з битвами пiд Маренго, Аустерлiцем, Іеною i на березi Москви-рiки, – Фрiдрiх менше за iнших страждае вiд порiвняння з гiгантом, що мучиться на о. Святоi Єлени. Прусський король i Вольтер дивним чином пов’язанi мiж собою; пам’ять нащадкiв об’еднае iх навiки: один заснував свое правлiння на фiлософii, за допомогою якоi iнший пiдривав пiдвалини суспiльства.

Вечори в Берлiнi довгi. Я живу в особняку, що належить герцогинi де Дiно. З настанням ночi моi секретарi розходяться. Коли при дворi немае святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею [14 - Нинi вони iмператор та iмператриця росiйськi (Париж, 1832).], я залишаюся вдома. Сидячи на самотi бiля сумноi грубки, я чую тiльки покрик вартового бiля Бранденбурзьких ворiт та хрускiт снiгу пiд ногами людини, що своiм свистом заступае бiй годинника.

Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурга в Ренн, де жив один мiй родич. Вiн порадував мене: у його знайомоi дами, яка вiд’iжджала до Парижа, якраз е в каретi вiльне мiсце, i вiн ручаеться, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавiсть родича.