Замогильні записки

Для чого жив вiн на цiй землi? Для чого з’явився на свiт я сам? Якщо менi рано чи пiзно судилося пiти, чи не краще вирушити в дорогу вранцi, по холодку, i прийти до часу, нiж знемагати в кiнцi шляху, терплячи тягар дня i спеку? Жевриво бажання кидалося менi в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала менi серце нежданою радiстю. У пору юнацьких помилок я часто мрiяв не пережити свого щастя: першi успiхи давали таке блаженство, що пiсля цього залишалося тiльки прагнути власного зникнення.

Все мiцнiше й мiцнiше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потiшити серце тим, чого не iснувало, я був схожий на калiку, який мрiе про пестощi, для нього недосяжнi, i тiшить себе мрiею, тим солодшою, чим тяжчi його муки. Крiм того, я передчував, що доля моя буде жалюгiдною; вигадуючи все новi i новi приводи для страждань, я з кожним днем впадав у вiдчай: я то мав себе за нiкчему, не здатну пiднестися над натовпом, то вiдшукував у собi достоiнства, яких нiхто нiколи не поцiнуе.

Внутрiшнiй голос пiдказував менi, що в свiтi я не знайду нiчого з того, що шукаю.

Все посилювало гiркоту моiх розчарувань: Люсiль була нещасна; мати не вмiла мене розрадити; батько давав пiзнати тернистий шлях життя. Його похмурiсть рiк вiд року зростала; з роками дерев’янiло не тiльки його тiло, а й душа; вiн постiйно вистежував мене i нещадно сварив. Повертаючись з моiх самотнiх прогулянок i бачачи його на ганку, я вiдчував, що менi легше вмерти, нiж повернутися в замок.

Але гаяння часу лише вiдтягувало тортури: змушений прийти до вечерi, я знiяковiло сiдав на краечок стiльця, з мокрим вiд дощу обличчям i скуйовдженим волоссям. Пiд батьковим поглядом я приростав до мiсця, i пiт виступав у мене на лобi: я втрачав останнiй проблиск здорового глузду.

Тепер менi доведеться здобутися на силу, щоб зiзнатися у своiй слабкостi. Людина, що замiряеться на власне життя, виявляе не душевну мiць, але природну ваду.

У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осiчку. Я зарядив ii трьома кулями й подався у вiддалений куток Великоi алеi. Я звiв курок, наставив дуло собi в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кiлька разiв: пострiлу не було; поява сторожа похитнула мою рiшучiсть. Мимовiльний i несвiдомий фаталiст, я вирiшив, що мiй час ще не настав, i вiдклав виконання свого плану до iншого разу.