Замогильні записки

Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, рiчковим берегом, омиваним хвилею i всiяним квiтами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних мiсць, наслухав кожне дерево; менi здавалося, нiби я чую, як спiвае мiсячне свiтло в лiсах: я хотiв вилити свою радiсть, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася менi в переливах далекого голосу, у тремтiннi струн арфи, у м’якому звуковi рiжка i спiвучоi мелодii гармонii. Не перелiчуватиму всiх чудових подорожей, якi я здiйснював з квiткою мого кохання; не розповiдатиму, як рука до руки ми вiдвiдували славнозвiснi руiни Венецii, Риму, Афiн, Єрусалима, Мемфiса, Карфагена; як перетинали моря, як тiшилися щастям пiд пальмами Отаiтi, у запашних гаях Амбуана i Тiдора, як пiднiмалися на вершину Гiмалаiв, де прокидаеться зоря, як спускалися священними рiчками, що несуть своi повнi води повз пагоди iз золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилiзши на щоглу бамбукового човна, спiвав свою iндiйську баркаролу.

Я забував i землю i небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього своi благання, воно чуло голос мого таемного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.

12

Моi осiннi радощi

Що похмурiшою ставала погода, то спiвзвучнiшою була вона моему настрою: зима, утрудняючи сполучення, вiдрiзуе сiльських мешканцiв од свiту; чим далi вiд людей, тим безпечнiше.

Осiннi картини сповненi етичного сенсу: листя падае, немов нашi роки, квiти в’януть, немов нашi днi, хмари бiжать, немов нашi iлюзii, свiтло згасае, немов наш розум, сонце остигае, немов наша любов, рiчки завмирають, немов наше життя, – осiння природа пов’язана таемними нитками з людською долею.

Я з невимовною радiстю чекав повернення непогожоi пори, коли вiдлiтають на пiвдень лебедi i припутнi, коли ворони збираються на луках бiля ставка, а з настанням ночi сiдають на найвищi дуби Великоi алеi. Якщо увечерi на роздорiжжi лiсiв здiймалася голубувата пара, якщо вiтер виспiвував своi тужливi пiснi i легенди, ворушачи напiвзiв’ялий мох, я мiг цiлковито вiддаватися своiм природним схильностям.

Зустрiчаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловiка, який вирiс пiд покровом колоскiв i якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, вiн змiшував свiй гарячий пiт з крижаним осiннiм дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця.