Замогильні записки

Їi сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились i скаржилися матерi. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарештi, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всi шевалье де Шатобрiани тiльки те й робили, що ганяли зайцiв, пиячили та бешкетували. Мати зiтхала i лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батьковi слова обурювали мене, а коли мати завершувала своi докори похвалою моему братовi, якого називала Катоном, героем, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого вiд мене чекали.

Увiнчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як i батьки; вiн без кiнця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вiршi, якi я зненавидiв, але зовсiм не за те, що в них е граматична помилка:

До тебе, розуме, я хочу вести рiч,

Та приховати вад твоiх менi невмiч.

Своi повчання вiн пiдкрiплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, вiн хотiв сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.

‹Опис скель у Сен-Мало›

4

‹…› Звiльнення вiд обiтницi, даноi моею годувальницею

‹Спосiб життя бабусi Шатобрiана у Планкуе›

У Сен-Мало дiти граються на березi моря мiж замком i Королiвським фортом; там я i вирiс, у дружбi з хвилями й вiтрами. Однiею з перших моiх радощiв стала боротьба з бурями, гра з хвилями, якi то вiдступали вiд мене, то бiгли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного пiску вежi, якi товаришi моi називали пiчками.

Пiзнiше я часто бачив, як замки, побудованi на вiки, руйнувалися швидше, нiж моi пiсковi палаци.

Позаяк долю мою було раз i назавжди вирiшено, у дитинствi менi не надто набридали заняттями. Приблизнi поняття про рисунок, англiйську мову, гiдрографiю та математику здавалися бiльш нiж достатнiми для освiти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я рiс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на свiт народився: матуся займала особняк на площi Сен-Венсан, майже навпроти ворiт, за якими починаеться Коса.

Моiми найщирiшими друзями були вуличнi хлопцi: вони завжди юрбилися у дворi i на сходах нашого будинку. Я нiчим не вiдрiзнявся вiд них; я говорив iхньою мовою; у мене були такi ж манери i звички, такий же розхристаний i неохайний вигляд; сорочки на менi завжди були рванi, на панчохах красувалися величезнi дiрки; я носив старi, стоптанi черевики, якi на кожному кроцi спадали з нiг; я часто губив шапку, а iнодi й пальто.