Тартарен Тарасконський

Каiди, розпусники й п’яницi, колишнi денщики якогось там генерала Юсуфа, жлуктять шампанське iз маонськими пралями й набивають пельки баранячою печенею, а перед iхнiми наметами тубiльцi видирають у хортiв покидьки з панського бенкету i конають у голодних корчах.

А навколо, куди не глянь, – незасiянi поля, випалена сонцем трава, дикi кущi, заростi кактусiв та мастикових дерев… Ось вона, комора Францii!.. Та немае в цiй коморi зерна – в нiй кишать шакали й блощицi. Занедбанi, безлюднi дуари, знетямленi тубiльцi тiкають у безвiсть, рятуючись вiд голоду, i встеляють шляхи своiми тiлами.

Де-не-де розкиданi французькi селища: ветхi будиночки, голi лани; сарана пожирае тут геть усе, навiть фiранки на вiкнах; а колонiсти сидять у кав’ярнях, попивають абсент i обговорюють проекти реформ та конституцii.

Ось що побачив би Тартарен, якби був хоч трохи спостережливий, та наш тарасконець мрiяв тiльки про левiв i йшов уперед, не дивлячись нi праворуч, нi лiворуч, втупивши застиглi очi в примарних страховиськ, яких вiн досi так i не бачив увiч.

Похiдний намет уперто не розгортався, м’яснi таблетки не розчинялися, тож караван мусив уранцi та ввечерi спинятися в тубiльних селищах. Завдяки кепi князя Григорiя наших мисливцiв скрiзь зустрiчали як найдорожчих гостей. Ага запрошували iх до своiх чудернацьких палацiв – просторих бiлих будинкiв без вiкон, де наргiле мирно сусiдили з комодами червоного дерева, смiрнськi килими – iз найновiтнiшими лампами, скриньки кедрового дерева, повнi турецьких цехiнiв, – з годинниками, оздобленими фiгурками в стилi Луi-Фiлiппа.

Ага влаштовували на честь Тартарена бучнi свята – бенкети, джигiтовки. На його вшанування цiлiгуми, вилискуючи бiлими бурнусами, стрiляли з рушниць. А потiм люб’язний ага пiдходив до Тартарена i подавав рахунок… Отака арабська гостиннiсть!

Однак левiв – нi слiду, нi духу! Їх було тут не бiльше, нiж на Новому мосту!

Проте наш герой не втрачав надii. День у день просуваючись на пiвдень, вiн залазив у найгустiшi заростi, ворушив карабiном листя карликових пальм, кричав бiля кожного куща: «Кш! Кш!» А ввечерi, перед сном, просиджував двi-три години у засiдцi… Марна праця! Хоч би тобi один лев!

Аж ось якось близько шостоi пополуднi – караван саме продирався крiзь хащi лiлових мастикових дерев, i з-пiд нiг пурхали жирнi, обважнiлi вiд спеки перепiлки – вiтер донiс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стiльки разiв, умлiваючи, чув вiн у Тарасконi бiля звiринця Мiтен.

Лев’яче рикання!..