Тартарен Тарасконський

– Ви помиляетесь, мiй славетний друже! Алжирський осел тiльки з вигляду хирлявий та кволий – спина в нього мiцнюща… Бо як би вiн витримав те, що доводиться витримувати? Ось побалакайте з арабами! Вони уявляють собi систему нашого колонiального управлiння так: на самому верху сидить, як вони кажуть, мусью губернатор i здоровенним дубцем лупцюе урядовцiв; урядовцi, щоб зiгнати серце, лупцюють солдатiв; солдати – колонiстiв; колонiсти – арабiв; араби – евреiв; а евреi лупцюють ослiв. Бiдолашному ословi вже нiкого лупцювати, i вiн випростовуе спину й терпить усе.

Тож вiн любесенько потягне вашi скринi, запевняю вас.

– Нi! – стояв на своему Тартарен Тарасконський. – Гадаю, нашому каравановi осли не личать. Я волiв би придбати щось… ну, бiльш схiдне… Примiром, верблюда…

– Про мене! Верблюда – то й верблюда, – сказав його свiтлiсть.

Караван посунув до арабського ринку.

До нього було кiлька кiлометрiв ходу. На березi Шелiффа пiд палючим сонцем вирувало галасливе тлумище – тисяч шiсть обiдраних арабiв.

Глинянi глеки з чорними маслинами, горщики з медом, мiшки з прянощами, в’язки сигар; вогнища, де смажаться цiлi барани, з яких так i тече лiй; рiзницi просто неба, де голi негри, стоячи по колiна в кровi, заюшеними кров’ю руками бiлують куцими ножами козенят, що висять на жердинах.

Тут – намет, увесь розцяцькований барвистими латками; в кутку схилився над грубою книгою мавр-нотарiус в окулярах… Там – натовп, над яким розлягаються лютi крики та зойки: кабiли грають у рулетку, рулетка – на мiрцi для зерна; гравцi раз у раз хапаються за ножi.

Ген далi – знову юрба, весела, галаслива: дивляться, як у рiчцi борсаеться разом зi своiм мулом еврей-купець… А скiльки скорпiонiв, собак, вороння! А мушви, мушви!

Тiльки верблюдiв на ринку не було. Та все ж таки вони знайшли одного – мзабiти давно вже хотiли позбутися його. Це був справдешнiй верблюд, мешканець пустелi – верблюд класичний: шолудивий, сумний, з довгастою, мов у бедуiна, головою; горб його опав вiд тривалого посту й понуро звисав на один бiк.

Проте Тартареновi верблюд так сподобався, що вiн зажадав тут же навантажити на нього весь караван.

Верблюд став навколiшки: на нього нав’ючили скринi та ящики.

Князь всiвся у нього на карку. А Тартарен вилiз на самiсiнький горб i, вмостившися помiж двома ящиками, гордо пiдвiв голову. Вклонившись арабам, що повитрiщали очi, вiн хвацько змахнув рукою – мовляв, рушай!.. Сто чортiв! Якби лишень його зараз бачили тарасконцi!..