Тартарен Тарасконський

Це священний лев; вiн живе у великому лев’ячому монастирi, який триста рокiв тому заснував Мухаммед-бен-Ауд; монастир цей схожий на величезну обитель траппiстiв, тiльки вiн не мирний, а грiзний та ревучий, i там тхне хижаками. Ченцi цього незвичайного ордену плекають i приручають сотнi левiв, а потiм брати-збирачi водять iх по всiй пiвнiчнiй Африцi… Пожертвування, якi збирають брати, йдуть на утримання монастиря та його мечетi. Знаете, чому цi негри так оскаженiли? Вони певнi, що за кожне вкрадене чи загублене iз зiбраноi милостинi су лев iх розтерзае.

Тартарен Тарасконський слухав цю неймовiрну, проте цiлком правдиву розповiдь iз щирим захватом i аж сопiв носом од надмiру почуттiв.

– Головне для мене те, – сказав вiн, коли князь замовк, – що леви в Алжирi таки не перевелися! І хай той шановний Бомбонель хоч що собi патякае!

– Звичайно, леви е! – радiсно пiдтакнув князь Григорiй. – Завтра ми з вами вирушаемо на полювання в Шелiффську долину, i ви на власнi очi побачите!..

– О князю, невже ви теж збираетесь полювати на левiв?

– А ви як у бiса думали? Що я вiдпущу вас самого в африканськi нетрi, де живуть дикi племена, нi мови, нi звичаiв яких ви не знаете? Нi, нi, славетний Тартарене, я не покину вас! Куди ви – туди i я…

– О князю, князю!.

Тартарен, сяючи вiд щастя, пригорнув до своiх грудей вiдважного князя Григорiя i з гордiстю подумав про те, що i в нього, як i в Жуля Жерара, в Бомбонеля та в iнших великих винищувачiв левiв, буде на ловах вiрний товариш.

IV. Караван у дорозi

Рано-вранцi безстрашний Тартарен i не менш вiдважний князь Григорiй у супроводi кiлькох носiiв-негрiв вийшли з Мiлiанаха й почали спускатися в Шелiффську долину мальовничою крутою стежкою, затiненою густими кущами жасмину й туi, рiжковими деревами й дикими маслинами; обабiч зеленiли оточенi огорожами садки тубiльцiв i весело дзюркотiли незлiченнi струмочки, стрибаючи з прискалка на прискалок.

Князь Григорiй i собi, як великий Тартарен, обвiшався зброею; перевершуючи пишнотою тарасконця, вiн прикрасив свою голову розкiшним кепi з золотим галуном i вигаптуваним срiблом дубовим листям, – у цьому кепi його свiтлiсть скидався чи то на мексиканського генерала, чи то на начальника станцii з дунайських берегiв.

Це хвацьке кепi розбурхало Тартаренову цiкавiсть, i вiн зважився спитати князя, навiщо той його надiв.

– О, без цього головного убора не можна вирушати в подорож по Африцi! – поважно вiдповiв князь Григорiй.