Тартарен Тарасконський

Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвiллi залицявся до провансальськоi музи, склав пiсеньку, що дуже припала всiм до вподоби. В нiй мовилось – мiсцевою говiркою – про одного славетного мисливця на iм’я метр Жерве, який своею смертоносною зброею мусив би винищувати всiх африканських левiв – до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивiсть: хоч скiльки тисни на курок – а куля анi руш!

А куля – анi руш!

Додати нiчого – все ясно як бiлий день…

Незабаром пiсеньку спiвали всi тарасконцi, i досить було Тартареновi виткнути носа за хвiртку, як вантажники на пристанi й малi савояри-чистильники заводили хором:

Рушниця справна у Жерве,

Завжди заряджена вона.

Рушниця справна у Жерве,

Заряджена, але не б’е.

Щоправда, коли вiн пiдходив ближче, спiвуни замовкали – згадували про його «подвiйнi м’язи».

О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..

Наш великий муж удавав, нiби нiчого не чуе й нiчого не бачить, але насправдi ця потайна вiйна, в якiй застосовували отруену зброю, завдавала йому пекучого болю.

Любо сидiти бiля казана популярностi, але, боронь Боже, щоб вiн перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й вiку твого!..

Однак Тартарен таiв свiй бiль: поводився так, нiби нiчого не сталося – лагiдно й привiтно, i завжди всмiхався.

Проте iнодi маска веселоi безтурботностi, якою вiн iз гордостi затуляв обличчя, зненацька спадала, – i тодi обурення й туга проганяли усмiшку…

Якось уранцi, коли паскудники савояри затягли пiд його вiкнами «Рушниця справна у Жерве» i iхнi голоси долинули до нашого великого безталанника, вiн розчахнув вiкно, як був – у нiчнiй сорочцi i з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще ii доглядати), висунувся з нього i, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:

– Шпагами колiть, панове, шпагами, а не шпильками!

І цi чудовi слова, гiднi того, щоб увiйти в iсторiю, з примхи долi зверненi були до шмаркачiв, не вищих, нiж iхнi скриньки з ваксою та щiтками, до рицарiв, що не знали, як i приступитись до шпаги!

XII.

І все ж таки вiд Тартарена вiдкинулись не всi: армiя лишилася йому вiрною.

Бравий командир Бравiда, чи то пак вiдставний начальник полковоi швальнi, виявляв до нього таку пошану, як i ранiше. «Вiн у нас вiдчайдух!» – в одно повторював Бравiда.