Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

 – Чуеш? Не знаю!

Вона встае, прудко переходить до кушетки й падае головою в зелену, вишивану подушку.

Я закурюю й жадно затягуюсь. Так, я це, власне, й думав раз у раз. Це гiрш усього. Тепер ясно. Це гiрш усього…

Я довго ходжу по хатi, безладно думаючи про рiзнi речi, а три слова «це гiрш усього», як у попсованiм апаратi, весь час самi собою вистрибують та й вистрибують.

– Так, це гiрш усього! – голосно кажу я, щоб одчепитись од них i зупиняюсь. І тiльки в цю хвилину я розумiю, як слiд, усе значiння Сонiноi правди.

– Що тепер робити? – тихо кажу я не то до себе, не то до Сонi.

Вона лежить непорушно, обхопивши голими, худими руками зелену подушку, одвернувши лице до стiни, i рiвно, як утоплена, витягши ноги в чорних зi стрiлками панчохах.

– Що робити, Соню? – безпорадно повторяю я.

Соня нарештi ворушиться, пiдводиться й чепурить волосся.

– Нiчого не робити!.. – каже вона байдуже, розбито.

– Але треба ж якось…

Соня заплющуе очi й сидить так. Їй, десь, ломить голову.

Я пiдходжу, сiдаю поруч i деякий час мовчу.

– Прости мене, Соню!..

Я не кажу, за що простити. Соня розплющуе очi й я бачу, що вони повнi слiз, якi одна по однiй помалу викочуються i стiкають по щоках. Вона не витирае iх. Їi губи витягаються, немов вона хоче щось пiймати ними й дрiбно-дрiбно трусяться. На пiдборiддi збираються бугрики й теж здригуються. І я бачу, що вона розумiе, що я прохаю прощення за те, що не можу сказати iй «ходiм зi мною», що не можу так, як iй треба, пожалiти й утiшити ii.

– Прости мене, бiдна!..

Соня вибухае плачем, обхоплюе мою шию руками i пригортаеться головою до моiх грудей. Я обiймаю ii обережно за худенькi, теплi плечi.

Довго ми так сидимо, непорушно слухаючи себе, одне одного. Соня потрохи стихае й визволяеться. Шукае хустку й iде за нею в сусiдню кiмнату. А я закурюю й довго тримаю запалений сiрник у пальцях, аж поки не стае боляче.

Коли Соня вертаеться, я кажу iй, дивлячись собi пiд ноги:

– От що, Соню… Треба признати, що Андрiйко – Дмитрiв.

Я не бачу Сонiного лиця, але почуваю, що вона дивиться на мене здивовано.

– Так, Соню! Андрiйко – його! Це треба раз на все признати й покiнчити! Ти ж подумай! Людина вiсiм лiт любить сина, зрiсся з ним, i раптом… син – не його, чужий! Та вже через це одно… А потiм, коли е сумнiв, то всяке право по його боцi. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що вiн Андрiйкiв батько.