Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Правда, дядю Яша? – серйозно питае Андрiйко, дивлячись на мене широко одвертими, до болю хвилюючими, сiрувато-голубими очима. – Ми заважаемо тобi?

Менi хочеться стиснути це дороге тiльце мiцно-мiцно, щоб аж захрустiло воно. Але я усмiхаюсь i кажу:

– Так, Андрiйку, треба працювати.

Андрiйко зiдхае, злiзае й тодi поважно, помалу простягае ручку. Я потискую ii, цiлую його в чоло i прощаюсь з Сосницьким.

Про розрив Панаса Павловича й Варвари Федорiвни знае все мiсто. Знае, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, брехлива, лицемiрна.

Оповiдають про те, як вiн катував дiтей, а надто дiвчинку, як покинув жiнку без копiйки й вiдмовився допомагати покинутiй родинi. Бiдна жiнка лишилась без усяких засобiв i опинилась просто в безвихiднiм становищi.

Панас Павлович пускае дотепи з приводу цих чуток, але часом я помiчаю в його лицi розгубленiсть, утому. Чоловiк вiн акуратний, точний, кожна хвилина в нього повинна бути на своiм мiсцi. Вiн звик жити i працювати по певнiй системi, виробленiй необхiднiстю та досвiдом, йому треба знати, що завтра й пiсля завтра в цей час вiн буде на цьому самому мiсцi в кругу цих самих думок.

І раптом таке становище, непевне, багате на всякi можливостi.

– На мою думку, Панасе Павловичу, – кажу я йому, – найкраще в такому станi робити рiшуче, твердо й жорстоко. Треба одняти в неi Дiму, улаштувати свое життя i край.

– Нi-нi, голубчику! – злякано клiпае вiн очима. – Це неможливо. Це цiлком неможливо. Шура не згодиться.

– Згодиться.

– Нi-нi-нi!

І вмить питае:

– Так ви гадаете, що варто просто одняти, так? Силою? Украсти? Га?

І знов:

– Нi-нi! Шура не згодиться, пiдiйметься галас… скандал, пересуди.

А то несподiвано, iронiчно усмiхаючись, задаеться питанням:

– А чи не вернутись до Варварочки?

– Та ви на тому й скiнчите, Панасе Павловичу.

– Он як? Ви так думаете?

І довго дивиться в одну точку з застиглою iронiчною усмiшкою, яка потрохи робиться блiдою, жалiсною, скорбною.

Шура в своiй постановi непохитна й тупо тверда.

Почуваеться, що вона, дiйсно, швидше помре, анiж буде можна змiнити ii.

Мiж iншим у мене не перестае щоразу, як бачу ii, ворушитись бажання зробити що-небудь таке, щоб омочити цю праведницю в грiх. От якби, наприклад, шикарно одягти ii, напоiти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тодi, що в неi там за цею непорушною шкаралупою святостi. Менi чогось раз у раз здаеться, що там повинен сидiти звiр.