Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Цiкаво, чи мене вона пiджидала? Коли мене, то чи забалакае перша? Навмисне виймаю портсигар i, не зупиняючись, закурюю. В цей час рiвняюся з нею. Проходить ii чорний капелюх, зелене перо й хутро ковнiра. Не гукае. Може гадала, що я перший пiдiйду? Чи, справдi, не мене очiкувала?

– Якiв Васильович! Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано i ввiчливо здоровкаюсь. Ага, от маеш: i бачив тебе, i знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша пiдiйшла, i пiдiйшла.

Вiд хвилювання й замiшання вона для чогось iде на другий бiк вулицi, машинально лякаючись трамваiв та вiзникiв.

Там вона трохи опановуе собою:

– Менi треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустрiла тебе… Це до речi…

Їi нiс i пiдборiддя неначе загострились i зблiдли за цей час, що ми не бачились. Нiздрi сьогоднi не рожевi, а жовтявi i схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа менi, викликае легкий жаль.

– Я хотiла тебе про дещо спитати, – бiгаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.

– Будь ласка, Соню. До твоiх послуг!

– Ти маеш час?

– Скiльки хочеш. Завсiгди радий…

Цiкаво, дуже цiкаво, що вона хоче спитати.

– Ти скажеш менi правду?

– Неодмiнно.

– Добре. Дякую!

Вона удае, що не помiчае моеi усмiшки i легкого тону, який не вiдповiдае ii настроевi. Цим вона немов зобов’язуе мене бути дiйсно правдивим.

– Скажи: вчора в тебе був Дмитро?

– Був.

– Про вiщо ви з ним балакали?

– Хм! Про рiзнi речi. Я не знаю, чи я маю право казати?

Вона похиляе голову й деякий час мовчить.

– Ти, здаеться, виiжджаеш у Крим?

– Так, мабуть.

Вона ще трохи мовчить. Далi, все так само, немов вириваючи з себе слова:

– Так не скажеш про розмову?

– Я не маю уповажнення, Соню.

– Бувай!

І, не хитнувши навiть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По ii спинi й по капелюсi я почуваю, що вона зараз або в iстерицi закричить, або повернеться, пiдбiжить до мене й почне бити мене парасолею.

А в кабiнетi в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрiйком. Андрiйко кидаеться до мене, висне на шиi, обiймае мене нiжками, смiеться, закидае все тiло назад, – вiн щиро радий, що бачиться зi мною. Мами немае, й вiн почувае, що може дати собi волю. Бiля вiкна спиною до свiтла стоiть Сосницький i, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видаеться менi тяжким, з усмiхом i стражданням.