Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Розпусти?! Панас Павлович?!.

– Так, розпусти!

– Та вiн же любить цю дiвчину, Варваро Федорiвно, любить. Для того ж i хоче розводу, щоб…

Варварi Федорiвнi на щоках виступае по невеличкiй оранжевiй плямочцi. Одначе вона тим самим тоном каже:

– Люблять i тих, що в публiчних домах.

Я кашляю, проводжу рукою по головi i тiльки тодi кажу:

– Менi здаеться, що ви мало маете пiдстав проводити такi аналогii.

– Так? – злегка пiдiймае вона кiнчики губ, тим показуючи немов би посмiшку. – А менi здаеться, що пiдстав занадто багато.

А втiм, ми з вами не зiйдемось, вашi погляди iншi. Та рiч не в ваших поглядах, розумiеться. Для мене кожна жiнка, що мае позашлюбнi вiдносини з мужчиною, е проститутка. От i все.

– Чекайте ж, Варваро Федорiвно! Адже тих вiдносин, про якi ви кажете, нема у них. І вам це добре вiдомо.

– Але вони будуть, коли вiн пiде до неi. І вiддати свою дитину в той дiм, де…

– Вибачайте, але для того ж Панас Павлович i клопочеться про розвiд. Згодьтеся на розвiд, вони повiнчаються й нiякоi розпусти не буде…

– Не можу згодитись, бо не можу пiти проти своiх переконань.

Я мимоволi розводжу руками. Варвара Федорiвна набирае лiвою рукою фарби й намазуе нiготь.

Ми ще довго балакаемо, але Варвара Федорiвна нiяк не може зламати свого принципу, що людей розводить тiльки смерть.

На столi стоiть самовар давно, але вони не п’ють без мене чаю. Панас Павлович уже мае свiй звичайний вигляд: акуратно зачесаний шапочкою, вимитий, причепурений.

Вiн навiть iронiчно-добродушно жмуриться й намагаеться пускать дотепи, але часто немов спотикаеться й тодi очi стають знову зляканими i клiпають непорозумiло.

Олександру Михайлiвну я не бачив, мабуть, з мiсяць, i вона видаеться менi змарнiлою i схудлою. Але зате й подобаеться бiльше, – ранiше в ii красi було занадто багато правильностi, непорушностi i якоiсь туповатоi строгостi. Тепер хвороба, чи страждання, зробили ii бiльше простою, людяною.

Вона наливае всiм чаю, причому довго дивиться декiлька разiв проти свiтла на склянку Панаса Павловича й пiдливае з самовара; Панас Павлович не п’е мiцного.

Я приступаю до викладу. Панас Павлович то iронiчно усмiхаеться, то червонiе i смiшно сердиться, схоплюючись i намiряючись бiгти до Варвари Федорiвни. Олександра Михайлiвна спокiйно й поважно садовить його на мiсце i знову слухае мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тiльки глухi: витягнувши шию й не одводячи вiд мене очей.