Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Беретесь помогати? Але негайно, негайно! Зараз же, моментально!

– Берусь, Панасе Павловичу!

Я бачу, що говорити йому в цю хвилину про те, що розвод в один момент не робиться, нема нiякоi рацii.

– Чудово! – грiзно стрiпуе вiн головою, вiд чого кiльця пiдстрибують на спiтнiлому лобi. – Чудово! Буде з мене, буде!

– Що сталось, Панасе Павловичу?

З великим трудом менi удаеться вияснити таку рiч.

Варвара Федорiвна сьогоднi вранцi пiшла до Олександри Михайлiвни, влетiла до неi в хату i вчинила «принципiальну» балачку, на закiнчення якоi ударила дiвчину по лицi.

Ждала вона його в озброеннi своеi правоти i приготована, як слiд, бо знала, що Панасовi Павловичу буде вiдомо про «балачку» з Олександрою Михайлiвною ранiше, нiж вiн прийде додому. Дiйсно, Панаса Павловича викликано з гiмназii, де вiн саме мав лекцiю. Вiн моментально погнав додому, страшенно розлючений, з непохитним намiром «убить або принаймнi скалiчити цю паскудну гадину».

Яким способом вiн майже п’яним став, про це Панас Павлович розповiв дуже невиразно: хотiлось пити; ну, побачив по дорозi ресторан, злiз i випив. Та окрiм того, з такою особою, як його мила дружинонька, по-людськи балакати неможливо, коли хочеш добитися яких результатiв. Випив вiн небагато: три чарки коньяку та двi пляшки пива – пиво од згаги. Але досяг блискучих результатiв: вiн балакав з Варварою по ii власному методу; загилив iй аж два ляпаси i заявив, що «рiшуче, категорично i на завжди розходиться з нею».

Панас Павлович то схоплюеться, маючи намiр побiгати по хатi, то, зробивши крокiв зо два i наткнувшись на шафу або стiл, знов сiдае й дивиться на мене, напружено клiпаючими очима.

– Нi-нi, я навiть радий цьому! Надзвичайно радий! – час вiд часу говорить вiн з лицем людини, що вистрибнула з пожежi i не мае чого радiти.

– Принаймнi, тепер уже справжнiй кiнець усьому. Нi, ви тiльки подумайте, подумайте, який це жах: дев’ять-десять лiт прожити в однiй кiмнатi з чужою людиною; з ворогом спати на однiй постелi i без перестанку боротись з ним за всяку дрiбницю, за кожний свiй крок.

Вiн сiдае з виглядом людини, що покiнчила з цим питанням i з полегшенням одкидаеться на спинку канапи, немов даючи собi, нарештi, спочинок.