Камінний хрест (збірник)

Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.

Сiдали на чорнi горшки пiд печею та на миски на миснику, що на них були змальованi iздцi у зелених кабатах, iз люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.

Осiнь[13 - Новелу написано в 1898 роцi i вперше опублiковано в збiрцi «Синя книжечка» (с.

101–108).]

Митро латав жiночi чоботи. Не латав, а зчiплював докупи. Грiх би було давати таке дрантя до шевця, та й за грейцiр скупо. А жiнка боса-босiська, води внести до хати не було в чiм. Тому Митро вже вiд ранку взявся до чобiт. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.

– Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкiра здривiла, нитки не прiмкнеш, бо прiрвеси – вiкинь на гнiй та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобiт, Митро все-таки з великою стараннiстю iх латав.

Що провiв нитку крiзь шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не прiрвалася. Через те робота йшла пиняво, i Митро сердився.

– Залiзо не шкiра, та й зшуровуеси, що то говорити? Вже штири роки як купленi, бо штири вже цеi осенi, та вже iм чес. Але ще цу зиму мусi служити, хоть би там не знати що.

І латав, i бiсився, i сто разiв хотiв кидати у пiч або на гнiй.

Митриха сидiла на припiчку i латала дранки.

– Порозпадалиси на сiчку. Колопеньок не посiеш, бо треба iсти, полотенца не купиш, бо грейцiря нема, – прийде до такого, що мемо голi ходити. Залатай в однiм мiсцi, то просiчеси в другiм. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я iх i не перу як варт, але павутина все павутиновi Бог знае, як iх латати, з котрого боку братиси до них?

З отакими гадками сидiла Митриха над купою дрантя. Мiзерне ii лице пильно вдивлювалося в подертi сорочки i було безрадне.

Грубе, пороздиране полотно iз затертими червоними вишивками подобало на одiж жовнярiв iз вiйни. А вона, як бiдна милосердна сестра, з сумом i резигнацiею хоч чим-тим хотiла помогти нещасливим раненим.

– Та ще зиму якось переходимо, але лiто, то вже Бог знае.

І водила сивою ниткою довкола латок i думала над сiрим життям своiм.

На печi лежала Митрова мама. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.