Камінний хрест (збірник)

Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу» – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.

– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лижки страви, що з'iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити – та й решта!

Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.

– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне, у своi хатi…

– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу.

Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.

– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити по-панцьки.

А то запобiгали-м, обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:

– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!

Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.

– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.

– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д смертi. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили.

Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людей. Вже-м тi, старий, поховала, як газду! Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.

Виймала червонi чоботи.

– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то Бог знае, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.