Камінний хрест (збірник)

А кiлько я з дiтьми ночувала на морозi, а кiлько ти лишень вiкон набивси? Нiчо ти не кажу, най тi Бог скарае за мене та й за дiти! Ото-м собi долю в Бога вiмолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаете.

Взяла мiшок на плечi та й поволiклася додому з дiтьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землi i не рушився.

– Але пiду до кременалу, на вiчний кременал пiду. Раз! Такого нiхто не чув та й не буде чути. Таке вiстрою, що земля здрiгнеси!

І лежав, i свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусiдiв.

На нiч лягла з дiтьми спати в городi, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночi прийде. Дiтям постелила мiшок i накрила кожухом. Сама чипiла над ними у сердачинi.

– Дiти, дiти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегоднi на увесь вiк! І пiмрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас вiдмолити…

І плакала, i наслухала, чи Лесь не вертае.

Небо дрожало разом зi звiздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.

Мамин синок[7 - Твiр написано в 1898 роцi i вперше надруковано в збiрцi «Синя книжечка» (с.

47–53). Присвячено трирiчному синовi В. i С. Морачевських «Юрчиковi» (1896–1935).]

В суботу рано вибiгла Михайлиха за порiг хати i заговорила до себе дзвiнким голосом:

– Ба, не знав, де бахур подiвси? Десь воно ландае, десь воно нишпорить по дворi, як курка. Ану, ци би ти его вдержела у хатi? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пiшла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаеш на студенi.

Ходи, Андрiйку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав i зареготався Михайло.

– Цес чоловiк, бiгме, вiстарiв розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрiйку, дедi, бо дедя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!

– Коли ви не дасте.

– Ходи, ходи, бiгме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

– Я тебе файно вiмию, вiчешу, а завтра пiдеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку i поясок дасть. Всi будуть дивитиси та й муть казати: адi, який Андрiйко красний!

– А яблуко дасте, ма?

– Дам, дам, богато.

– А булку?

– Та й булку…

– А до церкови озмете?

– Озму, озму…

– То чешiть.

І мама взяла мити голову Андрiйковi. Цятки води спадали поза ковнiр, i Андрiйко ледви витримував, аби не плакати.