Книга Джунглів (збірник)

Мауглi ступив туди, де сидiв Шер-Хан, тупо вирячившись на вогонь, i схопив його за китицю на пiдборiддi. Багiра про всяк випадок пiшла слiдом.

– Гей, пiдлий пес! – закричав Мауглi. – Ану встань, коли з тобою говорить людина, а то обсмалю тобi шкуру!

Шер-Хан прищулив вуха до голови i заплющив очi, бо вогняна гiлка була дуже близько.

– Цей кровожер казав, що уб’е мене на Радi, бо не встиг убити змалку… Ага! Отак ми лупцюемо шельму, коли стаемо людьми! Спробуй-но ворухнути вусом, Кульгавий, i я запхну Червону Квiтку тобi в пельку!

Вiн лупцював Шер-Хана по головi палаючою гiлкою, i тигр ревiв i вищав, ледь живий вiд страху.

– Тьху! А тепер геть звiдси, обсмалений котяро! А ви затямте: коли я знову прийду на Скелю Ради, то прийду так, як личить людинi – i зi шкурою Шер-Хана на головi! А тепер от що: Акела може жити, як схоче. І ви його не вб’ете, бо я цього не дозволю. Я не думаю, що ви тут отак сидiтимете, висолопивши язики, буцiмто якесь шановне панство, а не жалюгiднi пси, котрих я зараз прожену геть! Отак! Геть!

Гiлка палала жарким полум’ям, Мауглi нещадно лупцював нею вовкiв, i вони з виском кинулися навтiки.

Врештi-решт на скелi лишилися тiльки Акела, Багiра i ще з десятеро вовкiв, якi стали на бiк Мауглi. І тодi щось обпекло Мауглi зсередини, як досi ще не бувало iз ним. Йому забило подих, вiн заплакав, i по обличчi в нього потекли сльози.

– Що це? Що це таке? – плакав вiн. – Я не хочу покидати джунглiв, я не знаю, що зi мною сталося. Я вмираю, Багiро?

– Нi, Малий Братику, це просто сльози, таке бувае з людьми, – мовила Багiра.

 – Тепер я знаю, що ти вже не дитина. Тепер тобi немае дороги у джунглi. Нехай сльози течуть, Мауглi. Це просто сльози.

І Мауглi сидiв i плакав так, наче в нього рвалося серце, бо плакав вiн уперше в життi.

– Отепер я пiду до людей, – сказав вiн. – Але спершу попрощаюся з матiр’ю.

І вiн пiшов до печери, де мати-Вовчиця жила з батьком-Вовком, i заплакав, зарившись лицем у ii шерсть, а четверо вовченят жалiбно скавчали.

– Ви мене не забудете? – спитав Мауглi.

– Нiколи, поки можемо йти по слiду! – вiдповiли вовченята. – Приходь до пiднiжжя гори, коли станеш людиною, i ми будемо говорити з тобою. Або прийдемо в поле i вночi пограемось разом.

– Приходь скорiше! – сказав батько-Вовк. – О мудре Жабеня, приходь скорiше, бо ми з матiр’ю вже старi.

– Приходь скорiше, мiй голий синочку, – сказала мати-Вовчиця. – Знай, людська дитино, я люблю тебе бiльше од моiх власних дiтей.