Осінні узори

Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивнiй мелодii, лагiднiшали хижi звiрi в барлогах. Людина покоряла пiснею все.

Зрозумiвши свое безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня i плеснулась об скелi…

Вiрю. У все, що б ти не розказав.

Бо для того, щоб пiзнати цей край, треба вiрити у казку. Тут люди дiйснiсть окутують у фантазiю, реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненiстю.

Старий лiсник знае, наприклад, що незабаром рубачi перестануть спускати лiс жолобами.

Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потiм тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежi на верхах, а звiдти пiдуть мiцнi линви на сплав. Такими дорогами йтиме дерево.

Вiрю. Буде механiзовано експлуатацiю лiсу.

Старий знае, що до рубачiв приходять нявки. Вони спiвом заманюють рубачiв у нетрi, й тi бiльше не повертаються до своiх колиб. Лiсник сам бачив нявку, коли був ще молодим.

І це правда. Я також бачив ii на Завуялiвськiй полонинi.

У все вiрю.

Через казку я пiзнаю життя.

Вранцi вибiгаю з низькоi лiсниковоi хати i на повнi груди вдихаю свiже, напоене запахом хвоi повiтря. Передi мною розгойдане нечуваним штормом i застигле в одну мить море. Мене заворожуе ця дика i могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще вiдчути ii.

Села не видно. На зелених куполах горбiв, притулившись спинами до схилiв, то тут, то там виднiють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахiв, а подекуди тiльки високе вориння виявляе присутнiсть чийогось житла.

Бiля хат клаптики скопаноi землi, а решта багатства – непрохiднi лiси й полонини. Чим сильнi цi люди? Може, таки тiею пiснею, яка допомогла iм вистояти перед злими силами природи.

Вчуваю звуки цiеi пiснi щоранку. Вона вже бринить у моiй душi, народжуе слова. Я ще ii не знаю, але чую, що вона поруч зi мною – моя пiсня про гори. Знайду, спiймаю i розпливусь у нiй раннiм серпанком по горах, перемiнюся в швидкий потiк i побiжу, поскачу по камiннях, розiб’юся на водяний пилок на водоспадах або стану жолобцем бiля джерела.

До мене щодня пiдходитимуть люди пити воду, щоранку буде цiлувати мене дiвчина iз Завуялiвськоi полонини.

Через казку я пiзнаю поезiю цих людей.

Я знову на полонинi. Менi треба почути пiсню, вслухатися в неi. В найпростiшому виконаннi моеi знайомоi вловлю затаенi ноти, серця пiснi дiткнуся. Зумiю, бо знаю, як вона народилася. Я пiдготовлений до цього.

А тодi створю свою пiсню.