Осінні узори

Я також приглядався через гребiнь галузок до молодоi жiнки, темноволосоi, невисокоi, iз стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обiзвися.

– Мамо, ми тут!

Усмiшка тiльки на мить розпогодила стурбоване обличчя жiнки.

– Що ти тут робиш? Нiколи бiльше не пiду в парк з тобою!

Тодi мала випурхнула гороб’ям i сховала голiвку мамi в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пiсок зi штанiв i винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсмiялася дзвiнким дiвочим смiхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордiстю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка пiдбiгла до мене.

– Дядю, а ти не пiдеш з нами?

– Любо, як тобi не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати пiдiйшла i рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем i образою глянула на мене: «Не смiйте, не смiйте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж iду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тiльки Любка щебетала за всiх.

– Два такi великi черв’ячки, як твiй, мамо, мiзинний пальчик, були там. Їх горобцi з’iдять, правда? Я хотiла сiсти на лавочку, а один хлопчик мене зiгнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тодi я побiгла, побiгла! Мамо, а з пластилiну можна й хлiбики лiпити чи тiльки ляльки? А дзига зiпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великi не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я знiяковiло.

– Любка ще не вмiе говорити неправди.

– Нi, це просто iй привидiлось. Грiло сонце… пiт…

– Так, погода сьогоднi як улiтку, – сказала вона з ноткою приязнi в голосi.

Можливо, думка про мою слабiсть розбудила в нiй прихильнiсть до мене – люди люблять бути в горi не самотнiми, – жiнка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я вiдповiдав скупо. Час вiд часу поглядав на ii вигнутi щоки, на чорнi брови, що густо збiглись на перенiссi, та стурбованi навiть при усмiшцi очi.

Мене цiкавило тiльки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Дiти нiчого даром не говорять.

– Хто ваш чоловiк?

Вона знiяковiла, по обличчю пробiгла тiнь обурення, повнi образливих слiз очi виклично глянули на мене.