Осінні узори

Не чули сумирнi смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тiльки лютий рев або глухе рокотання у могутнiх його грудях. Боязко гомонiли бори, злякано перешiптувались i нагинались. На самих верхах гордi гинули, покiрнi ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гiр.

Аж ось у його володiннях з’явилася людина, що не злякалася незрiвнянноi сили велетня, рубала дерево сокирою i звивала своi гнiзда пiд скелями, мов ластiвка. Здивований Чорногор зiйшов до пiднiжжя гiр, щоб зблизька подивитися на людину.

– Хто ти такий?

– Господар гiр! – почув смiливу вiдповiдь.

Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, i крикнув глузуючи:

– То йди зi мною на двобiй!

І вийшла людина на нерiвний поединок з жорстоким велетнем.

У вiдповiдь на смiливе слово покрив Чорногор густим градом обiйстя i пасовиська людини.

Застогнала людина з жалю за знищеними хлiбами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гiлок, годувала маржину.

Злий Чорногор наслав хижих звiрiв перерiзати худобу. Заридала людина вiд болю, але не опустила й тепер рук. Щiльно зачинила дверi хатини i взялася за ремесло. Тодi Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, i воно згорiло дотла.

Переможена людина впала на землю у безмежнiй тузi й розпуцi. Засмiявся Чорногор, громом зареготав з утiхи i зiйшов подивитися, як умирае його ворог.

Нiчого не залишилося в людини, крiм крихти надii i маленькоi гiлки в руках. І якраз тодi, коли велетень хотiв ступити на тiло переможеного, заговорила гiлка, заплакала, заридала, в мелодiю перелила ту крихту надii, i розлилася пiсня по зворах Бескидiв.

Притих вражений чарiвник, потiм заметушився, кинувся за пiснею, щоб убити те останне, що залишилося в життi людини, ловив ii мiж вiттям смерек, вiтром шугав за нею по яругах i нiс ii перед собою, а спiймати не мiг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гiлок зламаноi смереки, весело, як джерело в скелi. Пiсня линула до неба, проривала чорнi хмари, синi тумани i була, як гомiн гiрський, що його не втихомириш, не спиниш.

Лютував Чорногор, карав принишклi дерева за те, що стихли вони, слухаючи пiсню людини, ламав скелi, бо серед них пiсня лунала голоснiше, але вбити ii не мiг. У безсилiй злобi й лютi вiн зупинився на Чорнiй горi, всi хмари-бовдури i громи-блискавицi зiм’яв у жменi, щоб кинути ними востанне в людину, але пiсня лунала все голоснiше, а вiд неi, як вiд леготу, танули, м’якли градовi хмари.