Осінні узори

Йому ще деколи хотiлося когось ущипнути або пiдставити ногу якiйсь дiвчинцi, iнодi насилу стримував себе вiд непереможного бажання штурхнути на вулицi поважну жiнку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товаришi, тi самi нерозлучнi Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гiрко було Володi. Врештi замкнувся вiн сам у собi. Та ще якось побачили його хлопцi з восьмикласницею Олею Побiгущою в кiно!

Це сталося зовсiм випадково. Володька стояв у черзi за квитками. Коли вже пiдходив до вiконця, побачив, що в самому кiнцi черги стоiть Оля.

Вiн просто пожалiв ii i взяв два квитки. Пiдiйшов, привiтався.

– Я взяв тобi… – вiн вiдiрвав один квиток i подав Олi.

– Дякую, – зрадiла та i вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помiтив, що в Олi синi очi. Хотiв вiдповiсти на подяку, та з горла видобулося щось зовсiм невиразне, i вiн тiльки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володi виступив пiт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заець», – подумав i вже хотiв пiти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то вiзьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – i вiдвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олi вiддав, кавалер! А нам не хотiв узяти, – кинули йому вслiд.

Володьку – як окропом. Повернувся i схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша i, щоб злагiднити гнiв небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.

. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам нiколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотiв зв’язуватися з Володькою. Володя вiдштовхнув Юрка, повернувся й зустрiвся поглядом з Олею. По ii очах було видно, що вона задоволена поведiнкою Володi. Але вiн був вкрай збентежений i цього не помiтив.

– Чого стоiш? – буркнув. – Ну, пiди, розкажи, що я знову заводжу бiйки коло кiнотеатрiв!

У вiдповiдь Оля подала йому квиток.

– Вiзьми один, Галя не йде.

Вiн узяв i швидко вiдiйшов.

У кiнозалi сидiли разом.

Володька крадькома зиркав на рiвний носик сусiдки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому ii кучериковi бiля рожевоi мочки вуха, i це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепiт Юрка й Василька:

– Сидять обое, диви! Хи-хи-хи…

– Парочка.

Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екранi, вони не могли б докладно розказати. Та й мiж собою – нi слова. Так якось незручно.