Осінні узори

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойнi Чикаго, чужа мова, непривiтний край i туга, туга, що грудкою кровi запеклась у зболеному серцi й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рiдну землю i цiлував би кожний ii клаптик, кожну порошину, всiх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб нiколи не покидали рiдного краю.

А роки йшли. Шумiли веснянi каламутнi, текли задуманi осiннi води – тiк десь там рiдний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Нiби ще вчора спокiйний i покiрливий, Прут двигтiв пiд полозами саней i кiнськими копитами, скрипiв пiд ногами пiшоходiв, ще вчора мовчав, нiмий, безмовний.

І ось капнула сльоза – не перша й не остання гiрка людська сльоза – трiснула холодна брила, i нiщо вже не зупинить нестримний бiг рiки.

І не була це вже рiка в пам’ятi Горди, це був його народ, мiцний, могутнiй, а вiн, як осколок, виснажений тугою, зiгнутий нуждою, хворий i безпомiчнйй.

І часто плакав увi снi, бо вдень не було слiз.

Було лiто, коли повернувся. Це було свято всiеi землi, коли вiн ступав по зарiнку до Пруту. Зiгнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повiрити, що вiн уже тут.

А потiм сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихiй водi й вiдчув, що молодеча сила хвилями наливаеться в його руки, серце. Нi, вiн ще поживе, даремно думав, що повертаеться, аби лише померти на рiднiй землi.

Го-о, вiн ще пригадае людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зiбгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокiйно дивиться Горда iз застиглою суворою усмiшкою на обличчi.

Мине ще багато рокiв, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, рiзаний, битий канчуками, вкритий шибеницями i – безсмертний.

Чому ж би то Горда мав старiтися i випускати стерно з рук?

Вiн буде завжди молодим. Гляне задумано на синюватi гори вдалинi, гляне на повноколосi простори за Прутом, попестить iх вистражданою своею любов’ю, бадьоре слово пошле спiтнiлим хлiборобам, погладить по волоссячку малу дитину, бiль старий переломить усмiшка на обличчi, й до червоного сонця над обрiем блисне скупа й безболiсна щира, тепла сльоза.