Лихий попутав

У других – батько, мати; другi – зодягненi-зобутi, а я – як наймичка жидiвська – доношувала тiльки дядинине рам'я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тодi вже й менi, – як там кажуть: на тобi, небоже, що менi не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч перемiна буде, думаю. Та виберу вiльну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спiдницю. Ото i все мое збiжжя i вся худоба! А й те сказати: я вже дiвка, менi вiсiмнадцятий пiшов, а в мене ще нiчогiсiнько немае – нi рушникiв, нi спiдницi такоi, як личить, нi керсетки новоi, а за скриню – i думати нiчого… Се мене дуже дiймало: усе ж таки, я думала, не вiк сидiти та дiвувати, а при таких достатках хто мене вiзьме! Стали те й сусiди помiчати.

Бувало, почнуть менi раяти: «Чи тобi, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сiм'ю?… Пора тобi й про себе гадати. Ти вже дiвка на порi, а що в тебе е?

Однак ти служиш, то вже краще йти у мiсто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш – зодiнешся…»

Задумалася я над сим… А й справдi – чого я тут дурно скнiю, пропадаю? Он же Мотря Чубiвна служила у мiстi, заробила худобу та тепереньки вже й своiх дiток гойдае, а я все чужих тiшу, на чужих роблю!.

.

Се я так думала та гадала перед Рiздвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усiм шиють новi керсетки та юпки, а менi однiй дають недоноски доношувати… Полаялася я з дядиною за се, сказала дядьковi, що пiду у мiсто найматись, – та й пiшла.

Як виходила, то дядина стала така добра та тиха – i те менi радить, i друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене вiд себе i замiж вiддасть. А я собi на умi, знаючи дядину, друге гадала i хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серцi ту думку, що дядина – погана людина.

І як вийшла з села, то якось менi так стало легко та весело, так неначе я знову на свiт народилася… Пора була весняна, ранiшне сонце так любо свiтило, не пекло, а грiло; поля зеленiли, як рута; всяка пташка спiвала-щебетала… Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село – там церква аж горить проти сонця; у зелених садках бiлi хатки тонуть, i вигiн зеленiе, де ми на улицю збиралися… Все перед моiми очима, як на долонi.

Все це нагадало менi i мою дитячу пору, i мое дiвування, та й сама не знаю чого – менi так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..