Як ведеться, так і живеться

Ще бiльша досада його проймае, аж сльози розбирали.

– Нехай вам бiс! – промовив вiн i вилiз на шпелень бурти – звiдти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от вiн дивиться, розглядае, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрете Грицькове «ку-ку!».

– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надiю знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя – той далеко пiшов ховатись, а Грицько – Грицько тут десь – вiн тiльки закрив очi, а той i гукае: «Уже!», а от не знайде нiяк.

– Хай же вам iрод, – рiшив Івась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до неi. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Івась забув i свою досаду, i своi жмурки.

– Іч, хитра яка! – промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ii травиною.

Комашина не ворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив iй Івась – i перекидав, i ворочав – нежива, та й годi.

– Пiдожди ж! – промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiевщини тiльки доносилися птичi голоси – кропив'янки розкидали свое цьомкання у кущах, iволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи своiми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки.

Івасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава – ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела – хоч убий!

– Бач, ти граешся, а не шукаеш! – роздався ззаду його голос.

Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рiдний брат стоiть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.

– Що ти тут робиш? – спитав вiн, присiдаючи на травi.