Дві московки

 – Я ж, бачте, слава богу, вернувся живий i здоровий.

Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не знала, чого шукае; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату. Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, – рада б сама умивати i втирати свого Василя.

Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi палае полум'я, кипить вечеря.

Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засягае шапка – бiлiв лоб, а на йому чорнiли двi брови, неначе двi п'явки впилися в бiле тiло. Карi очi блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.

Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина.

Василь кинувся помагати матерi.

– Сиди, сину, та спочивай пiсля далекоi дороги, – каже мати, – ти гiсть в моiй хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись… Розкажи менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?

Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.

– Добривечiр, – сказала вона тихо, – позичте вогню! – промовила вона цi слова та й поставила на припiчок двi покришки.

Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла коло порога та несмiливо поглядала на Василя.

Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi; заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали iй в думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда. Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали, розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.

Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi, чия вона.

– Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, – питала мати.

– Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб… Тодi здавалось менi, що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засумуе, то й на смiх пiдiймуть.