Київські прохачі

Через таке пiснюкання я вже захляла, ледве мене носять ноги, ледве животiю на свiтi. Хоч скидай та продавай черевики, бо в мене вже нема чого й продавати. Я чула, що в вас на цвинтарi дурно дають прочанам дощанi комiрки. Чи не можна б притулитись в вас в комiрцi, доки я собi напитаю якусь службу?

– Батюшка набудував на подвiр'i маленьких комiрок для сiльських прочан, де вони складають та кидають на день своi клунки, щоб не носитись з ними по церквах, i там ночують. Але ж ви не спатимете на тапчанi, на голих дошках? – промовила Майбородиха.

– Мушу спати. Нiгде в свiтi дiтись! – сказала Галецька.

Майбородиха важко зiтхнула, згадавши за свое бiдування, дуже схоже на бiдування незнайомоi безщасноi удови.

– Йдiть, панi, до мене; днюйте й ночуйте в моiй кiмнатцi, доки знайдете собi якесь пристановище. А я тим часом обернусь до нашого батюшки, побiжу до титаря. Може вони порадять вас, зарятують в бiдi й дадуть вам якусь роботу. В мене е лiжко; стоiть i тапчанчик. Будете спати на тапчанi. Побудете, поживете, а там, що бог дасть.

Сякого-такого поживку постаче в мене i для вас, i для мене, – сказала добра Майбородиха.

– Я не знаю, як вас i дякувать. Та й чим вас дякувати, коли в мене нема й шага за душею, – сказала Галецька.

Надворi вже поночiло. Смутний вечiр кинув сутiнок на цвинтар. І в тому сутiнку тихо йшла смутна розмова крiзь сльози двох безприхильннх удов. В той час паламар Досифей Клопотовський неначе виник з темних здорових та високих дверей пiд дзвiницею. На йому телiпавсь широкий засмальцьований халат зелено-жовтого мiщанського кольору з двома поворозками ззаду.

Картуз був надiтий набакир: з-пiд картуза неначе випручувались розкiшнi чорнi прегустi кучерi. Чорнi очi аж горiли якось неприродньо, неначе тлiли двi жаринки. Вiн наближавсь до сходiв й, походя, виспiвував вiнчальну пiсню: «Ісаiе, лiкуй! Дева iме во чреве i родi сина Емануiла».

– Йдiть собi, панi, з цвинтаря, бо менi вже час замикати браму. Вже всiх бабiв та молодиць оце позаганяв в хлiви, тiльки ви й зостались у цвинтарi, – сказав Клопотовський.

– Та менi, голубе, надiсь, довелося б ночувати на вашому цвинтарi, отутечки на сходах.

– Оце гаразд видумали! То тiльки сiльськi баби покотом сплять на травi на цвинтарях по монастирях. Панам не личить спать долi на цвинтарi. В вас, певно, е ж свiй дiм. Може, й маете синiв та гарних дочок… Це, мабуть, в вас якiсь вереди чи примхи, щоб спати на цвинтарi. Чи в вас пак е гарнi дочки? – спитав благенький Клопотовський.