Над Чорним морем

– Чи не пiдводиш ти часом свого Комашка пiд цей френологiчний принцип? В його лице не класичне, хоч i не погане! – сказала Мурашкова.

– Не думай, що менi подобаеться Комашко! Вiн людина розумна, розвита, i в його очах свiтиться думка. Я люблю розумнi очi, не вашi волоськi та грецькi, трохи волячi очi, – сказала Саня.

Тим часом Селаброс вернувся назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннiв, бистро кинув на iх своiми орлиними очима. Але його очi одразу стали тихi, навiть якiсь солоденькi, ласкавi; вiн обвiв ними Мурашкову, неначе погладив м'якеньким оксамитом.

– Тiкаймо! Цей грек робить нам очки, – сказала Саня й схопилась з лави.

Панни встали, пiшли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далi трохи вже не бiгла.

– Чого ти, Саню, так бiжиш? Я аж втомилась, ледве поспiшаючи за тобою, – сказала Надя.

– Хiба ж я бiжу? Я йду, – обiзвалась Саня.

– Ти не ходиш, а, здаеться, пурхаеш.

Колись пурхнеш з садка та й полетиш на небо за iдеалами, – сказала Мурашкова.

– Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогiнцi, вхопи мене та й потягни додолу, – сказала Саня й зареготалась на ввесь садок.

– Одначе час нам йти на службу, – сказала Надя.

– Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свiже повiтря. Пiду нюхати цибулю в жидiвськiй школi ради принципiв; але для принципу й його поспiху в життi усе можна витерпiти, – сказала Саня й бiгцем побiгла в одчинену браму садка.

Мурашкова пiшла в банк. Селаброс пiшов слiдком та назирцi за нею. Вiн примiтив, що панна увiйшла в банк.

«Служить в банку, – сказав сам до себе Селаброс. – Але ж i краса! І як оце я ii й досi не вглядiв? А вже я тебе, красуне, вислiджу й познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Якi оченята! Якi уста! Ще й май надворi! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очi нiби вправленi в срiбло. Краща, нiж мадам Кречулеско; багато краща, нiж панна Савицька.

Треба цих кидать. Цур iм! Остогидли! Час починати новий роман, роман майський. Новий, цiкавий роман!» – Цю останню фразу Селаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась панi йшла проз його, почула тi слова й подумала: «Який же це вийшов новий такий цiкавий роман, що цей грек аж кричить за його на вулицi? Аж треба спитати в читальнi Грищенка».

Вже не один роман був в життi гарного Селаброса.