Скривджені й нескривджені

Кiнь басував, неначе грався на хмарах, з-пiд копитiв сипались на хмари iскри й звивались блискавками. Блискавки крутились по хмарах, мов огнянi гадюки, i сипались на землю, на лiси, на села, мов огнянi стрiли. Громовик гуляв i милувався небом. Несподiвано вiн углядiв Зiрницю i задивився i спинив коня на вершечку хмари. Вiн подивився на дивну красу Зiрницi i пустив поводи свого коня. Кiяь заграв пiд ним, нiби полетiв з одноi хмари на другу, як орел, вдарив золотими пiдковами об хмари i викресав блискавку. Блискавка бризнула з хмар на чорне небо, посипалась на землю.

Загримiв страшний грiм. Голосна луна пiшла по хмарах. Кровавi хмари заворушились, мов живi. Блискавка посипалась огненними стрiлами на землю, на лiси, на села, на городи. Столiтнi дуби розсипались в лiсах трiсками. Скелi розпадались. Хати запалали. Огнянi стрiли посипались i влучали в людей, влучали в високi дзвiницi i башти. На землi пiднявся плач, полились сльози. А кiнь басував, лiтав орлом з хмари на хмару. Іван Громовик чванився своею смiливiстю та силою перед чудовою Зiрницею.

Зiрниця дивилась на Громовика i милувалась його чудовою постаттю та бистрим рушiнням на хмарах. Вона кинула очима на землю, вглядiла пожежу та людську смерть i ii серце облилось жалем. Махнула вона рожевою хусточкою на Громовика. Громовик придержав за поводи свого коня. Зiрниця махнула хусточкою вдруге, – довгий гребiнь кровавих хмар посунувся кiнцем до самих ii нiг. На йому щезла фарба кровi та червоноi мiдi. Громовик скочив з коня i пустив його на волю.

Кiнь, як птиця, пiрнув в чорнi хмари. Іван Громовик наблизився до Зiрницi.

– Скажи менi, ти, шкодлива сило натури, нащо ти чиниш людям таке лихо? – спитала Зiрниця у Громовика.

– Я i в думцi не маю чинити людям лихо! Я посилаю iм добро на землю. Дивись, як зеленiють ниви, зеленiють луги, цвiтуть садки! То все мое дiло! – сказав Громовик.

– А придивись лишень лучче до тiеi бiдноi землi! Чи ти не бачиш, як через твоi iграшки ондечки горять лiси, горять хати, падають мертвими люде, розвалюються палаци та башти? Чи вже ж ти того не примiчаеш? – спитала Зiрниця.

Іван Громовик спустив очi вниз i примiтив пожежу та смерть. Вiн задумався.

– Я не доглядiвся, що я наробив шкоди людям. Але, бач, менi, молодому, так хотiлось нагулятись по небi, в хмарах, побасувати на моему дивному конi та ще перед такими пишними очима, як твоi… Як углянув я тебе всю в рожах та лелiях i як углядiв твоi чорнi очi, то не вдержав свого коня, пустив по волi… – сказав Громовик.