Не той став

Роман зiстався далеко позаду i тiльки слiдкував очима за широким червоним поясом та нiби ловив очима кiнцi червоних стрiчок на Соломiiних плечах.

«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистринi! Чи впiймаю тебе, прудка дiвчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяеш очима та й очима не доженеш», – думав Роман, вертаючись додому.

Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздiймала з голови стрiчки та квiтки i сховала в скриню. Прийшов i Роман. Мати загадала дочцi подавати обiд.

– Ну та й Соломiя лепетлива була сьогоднi в церквi! – обiзвалась Настя, пораючись коло печi. – Стала коло мене та цiлiсiньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала менi й молитись! Я насилу двiчi-тричi встигла перехреститись. Та все оглядаеться, та крутиться, та повертаеться то сюди, то туди: нiяк не встоiть на одному мiсцi.

– Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неi та стала деiнде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, – навчала стара Зiнька.

– Цiкаво знати, про що ж то говорила тобi Соломiя, – обiзвався Роман, краючи хлiб та складаючи скибки на одну купу серед стола.

– Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогоднi iй на язик, – сказала Настя, – все розпитуе та й розпитуе про тебе. Не дала менi й богу помолитись гаразд.

– Що ж вона говорила про мене? – спитав Роман.

– Та все ж розпитувала, де ти гуляеш в недiлю… – почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матiр i замовкла. Очевидячки, iй нiяково було говорити про ту розмову з Соломiею при матерi.

Мати зирнула очима на Романа. В Романа очi аж свiтились од веселостi.

«Чепляеться до мого Романа…» – подумала Зiнька, сiдаючи за стiл, але про Соломiю й слова не промовила.

Ще нiколи Роман не був такий веселий, як того дня за обiдом. Вiн все говорив та смiявся з дiвчат, що вони, не достоявши до кiнця служби, бiгли з цвинтаря, неначе овечки бiжать ввечерi з череди. Мати слухала й смiялась та милувалась сином.

Вона нi одного сина не любила так, як любила Романа. Вiн був тихий та слухняний ще змалку, слухав матерi й тепер. Стара Зiнька була дуже богомiльна, щонедiлi ходила до церкви та молилась богу: i Роман вдався в матiр, був дуже богомiльний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбiльше церковнi, хоч iх мало й розумiв. У недiлю вiн сiдав по обiдi за стiл, розгортав книжечки «житiй святих», котрi дiставав в церковнiй школi, i читав iх голосно.