Не той став

Зiставшись удовою, вона сама хазяйнувала незгiрше свого чоловiка, довела до пуття дiтей, вже оженила старших п'ятьох синiв, одрiзнила iх, поставила кожному нову хату. Вона й тепер провадила господарство сама, держала воли, засiвала свое поле, держала корову i кiлька овечок i так повертала своiм розумом, що нiхто не сказав би, що в оселi господарюе не чоловiк, а стара баба. Розумна зроду, роботяща, вона всьому давала лад, як у хатi, так i, на подвiр'i, скрiзь увивалась – i коло печi, i в загородi коло волiв, i на полi.

Сини були тiльки для Зiньки за помагачiв та за наймитiв, а вона всiм орудувала сама, скрiзь встигала увинутись i всьому дати лад. Бабу Зiньку усi на селi поважали. На молодиць та на бабiв Зiнька мала великий вплив: ii шанували.

Настя стала на лежанцi i почала бiлити грубу. Пiдводячи карниз угорi, вона зачепила трошки взорцi, помальованi червоною глиною. Роман слiдкував за ii рукою.

– Насте! Веди-бо вiхтем обережнiше, бо як позамазуеш квiтки, то я не буду тобi вдруге наводжувати синькою та червоною глиною, – сказав Роман до сестри, сидячи на лавi.

– Як замажу трохи, то й поправиш, – обiзвалась Настя.

Тi квiтки кругом карниза на грубi й на коминi розпочала малювати Настя, але скiнчив iх Роман. Вiн мав до малювання i хист, i охоту i сам повимальовував смуги з хрестикiв та зiрок i над дверима, i кругом вiкон.

Настя причепурила грубу, пiдмазала лежанку, а потiм налила в миску мителю, розпустила коси i почала мити голову. Роман сидiв на лавi i милувався свiжим зiллям та квiтками за образами.

Очi його, пiдведенi вгору, стали тихi та яснi. Вiн i милувався зеленим зiллям та квiтками, i разом з тим йому на думку йшла молитва, бо вiн був дуже богомiльний, як i його мати. Як вiн вчився в школi, то спiвав на криласi i нiколи, навiть лiтом, не пропускав нi однiеi служби божоi.

Романовi, очевидячки, не було роботи в хатi. Вiн тихенько, нiби крадькома, вийшов з хати, не взявши навiть в руки бриля, – певно, щоб мати не подумала, нiби вiн йде в двiр на якусь роботу.

– А що, сину, може, череда вже йде? – спитала Зiнька в сина.

– Може, вже йде… Пiду вигляну, – знехотя обiзвався син.

Але вiн пiшов дивитись не на вiвцi, а попростував у садок, перейшов через город i стежечкою пiшов тихою ходою до того мiсця, котре було в далекому кутку огороду, на низинi, засадженiй вербами, зарослiй дикими грушами та кущами калини. Проти того кутка огороду, зеленого, зарослого та вогкого, на улицi за тином була рублена криниця.