Філософські етюди

Фарби в тi часи коштували неймовiрно дорого, й палiтра в бiдолахи була майже порожня. Живучи в такiй убогостi, вiн водночас почував себе володарем неймовiрного духовного багатства, генiальностi, яка тривожно нуртувала в його душi, перехлюпуючи через вiнця. У Париж вiн приiхав, послухавшись поради одного з приятелiв-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, i тут випадково познайомився зi своею коханою, однiею з тих шляхетних i некорисливих душ, якi, поеднуючи свою долю з великими людьми, дiлять iз ними горе й нестатки, намагаються зрозумiти iхнi примхи i залишаються стiйкими у випробуваннях злиднями та любов’ю – як ото iншi без страху кидаються в гонитву за розкошами i хизуються своею нечулiстю.

Усмiшка, що грала на устах у Жiлетти, позолочувала комiрчину i змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце свiтило не завжди, а вона була весь час тут, вiддаючись пристрастi без останку, прикипiвши серцем до свого щастя i свого страждання, втiшаючи генiя, який, перш нiж оволодiти мистецтвом, кинувся у вир кохання.

– Ходи до мене, Жiлетто, послухай.

Слухняно й радiсно дiвчина вмостилася художниковi на колiна. Вона була сама чарiвнiсть, сама врода, прекрасна, як весна, i щедро дарувала коханому всi скарби жiночоi знади, осяянi полум’ям ii високоi душi.

– О Боже! – вигукнув молодий художник. – Та я нiколи не зважуся iй сказати…

– У тебе таемниця? – спитала Жiлетта. – Ану кажи, я хочу ii знати.

Пуссен мовчав, заглиблений у своi роздуми.

– Ну кажи ж бо!

– Жiлетто, серденько мое любе!

– О, тобi чогось треба вiд мене…

– Так.

– Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобi, як того разу, – сказала вона, надувши губки, – я нiзащо не погоджуся, бо в цi хвилини твоi очi нiчого менi не говорять. Ти зовсiм про мене не думаеш, хоч i дивишся на мене.

– Тобi було б приемнiше, якби менi позувала iнша жiнка?

– Можливо, – вiдповiла Жiлетта.

 – Хай тiльки вона буде геть потворна.

– Ну, а якщо задля моеi майбутньоi слави, – провадив Пуссен серйозним голосом, – задля того, щоб допомогти менi стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь iншому?

– Ти мене випробовуеш, – сказала вона. – Ти ж добре знаеш, що на це я нiколи не погоджуся.

Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнiчена тяжким горем або приголомшена несподiваною радiстю.