Філософські етюди

Кожна стрiлка в склепiннi, кожна вирiзьблена в каменi грань, кожна рисочка заблищали срiблястим блиском. Сонце пiдпалило вiтражi, й вони заяскрiли розмаiттям усiх своiх барв. Колони схитнулися, iхнi капiтелi ледь помiтно заколивалися. Будiвля задвигтiла, мовби вiд легкого землетрусу, фризи заворушилися з грацiйною обережнiстю. Рухи кiлькох грубезних колон здалися менi виваженими й серйозними – це скидалося на танець статечноi вдови, яка на загальне прохання погоджуеться в кiнцi балу виступити в останнiй кадрилi.

Декiлька мiнiатюрних струнких колон, увiнчаних трилисниками, почали смiятися й пiдстрибувати. Вивершенi гострим кутом аркади зiйшлися з високими вiкнами, довгими та вузькими, схожими на тендiтних середньовiчних дам, якi носили герб свого дому, вигаптуваний на золототканих уборах. Танець аркад у митрах iз елегантними вiкнами скидався на поединок у рицарському турнiрi. Незабаром у будiвлi храму забринiв кожен камiнь, хоча нiщо не зрушило з мiсця. Озвався орган, i я почув божественну гармонiю, в якiй поедналися голоси ангелiв i незвичайна музика, пiд акомпанемент приглушеного першого басу дзвонiв, бамкання яких сповiстило, що двi колосальнi вежi загойдалися на своiх квадратних пiдмурках. Цей дивний шабаш видався менi чимось цiлком природним – мабуть, я втратив здатнiсть дивуватися з будь-чого, пiсля того як побачив Карла X, скинутого з престолу. Я й сам злегка розхитувався, нiби сидiв на гойдалцi, яка давала менi вiдчуття нервовоi втiхи, але осмислити, що ж то зi мною дiеться, я не мiг. І ось посеред цiеi палкоi вакханалii церковнi хори здалися менi холодними, нiби там було царство зими. Я побачив на них багато жiнок у бiлому, нерухомих i мовчазних. З кадильниць заструменiли приемнi пахощi, якi проникли менi в душу i збадьорили ii. Свiчки яскраво запалахкотiли. Аналой пiшов вистрибом, веселий, наче пiдхмелений спiвець. Я зрозумiв, що собор обертаеться навколо своеi осi, й так швидко, що всi речi, здавалося, лишаються на мiсцi. Величезний Христос, який стояв на престолi, посмiхався менi з лукавою доброзичливiстю, аж я збентежився i перестав дивитись на нього, замилувавшись блакитним маревом, що напливало мiж колонами, надаючи iм невимовноi краси. На фризах заворушилися кiлька прекрасних жiночих постатей. Дiти, якi пiдтримували грубi колони, залопотiли крильми. Я вiдчув, як божественна сила пiдносить мене у височiнь, занурюючи в безмежну радiсть, у приемний i солодкий екстаз.