Філософські етюди

Скнара-багатiй теж перейнявся вiрою i пiдхопився на ноги, але вiн хотiв забрати iз собою золото, й воно потягло його на дно морське.

Коли незнайомець запропонував усiм, хто в човнi, йти за ним, учений почав глузувати з дурисвiта та з йолопiв, якi йому повiрили, i море поглинуло нечестивця. Молоду дiвчину потяг у безодню ii поклонник. Єпископ i стара дама вiдразу пiшли на дно, адже вони не знали нi милосердя, нi iстинноi вiри i були обтяженi багатьма злочинами, а ще дужче – безвiр’ям, прихильнiстю до суетних утiх, святенництвом.

А тим часом кiлька людей, яких укрiпила вiра, твердо ступали сухими ногами по розбурханих водах. Навкруги жахливо завивала буря, але величезнi буруни розступалися перед ними. Чиясь незламна сила приборкувала океан. Крiзь туман натхненi вiрою розгледiли вдалинi слабенький вогник, що блимав на березi у вiкнi рибальськоi хижки. Кожному, хто, долаючи страх, прямував на цей вогник, вчувалося, нiби в гуркотi океанських хвиль вiн чуе крик того, хто йшов поруч: «Тримайся!» А насправдi жоден не промовив i слова – всi душевнi сили було вiддано на боротьбу з небезпекою.

Так вони дiйшли до берега. Коли усi нарештi посiдали бiля вогнища в рибальськiй хатинi, вони стали шукати очима свого осяйноликого супутника, та його серед них уже не було. У цi хвилини вiн сидiв на скелi й дививсь, як ураган викинув до ii пiднiжжя стерничого, що вчепився в дошку з такою силою, на яку здатнi лише моряки у двобоi зi смертю. Тодi чоловiк спустився зi скелi, пiдiбрав напiвмертвого стерничого i сказав, простерши милосердну руку над його головою:

– Нехай цього разу все буде гаразд, але надалi так не чини, а то послужиш для iнших поганим прикладом.

Вiн завдав моряка на плечi й донiс до рибальськоi хижки, постукав у дверi й попросив, щоб нещасливця впустили до скромного притулку. Вiдразу по цьому Спаситель зник.

На тому мiсцi моряки спорудили монастир Милосердя i там, як твердить легенда, ще довго зберiгалися вiдбитки нiг Ісуса Христа, якi залишилися на пiску. В 1793 роцi, коли французи увiйшли до Бельгii, ченцi перенесли кудись-iнде цю дорогоцiнну релiквiю, свiдчення про останне зiшестя Христа на землю.

Саме в тих краях i опинився я незабаром пiсля революцii 1830 року, почуваючи себе стомленим вiд життя i в усьому зневiреним. Та якби ви запитали, в чому причина моеi зневiри, я навряд чи змiг би вiдповiсти – така млявiсть, така порожнеча панували в моiй душi. В головi не лишилося жодноi думки – вони повилiтали звiдти пiд натиском захiдного вiтру.