Філософські етюди

Чоловiки стояли нерухомо. Жiнки, чиi губи пересохли вiд вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами вiд поцiлункiв, опустилися навколiшки й почали молитися. Дон Жуан мимоволi здригнувся, побачивши, як розкiш, радiсть, смiх, спiви, юнiсть, краса, влада – усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовiй Італii розпуста й релiгiя так тiсно поеднувалися мiж собою, що релiгiя там ставала розпустою, а розпуста – релiгiею! Князь зi щирим спiвчуттям потис Жуановi руку; потiм на всiх обличчях промайнула та сама напiвзасмучена, напiвбайдужа гримаса, й фантасмагоричне видiння щезло, зала спорожнiла.

То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рiвабареллi:

– Оце диво так диво! Дон Жуан, безвiрник i нечестивець, любить свого батька! Хто б мiг подумати?

– А ви помiтили чорного пса? – спитала Брамбiлла.

– Тепер Жуан казково багатий, – зауважила Б’янка Каватолiно, зiтхнувши.

– Ну то й що? – зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.

– Як «ну то й що»? – вигукнув князь.

 – Таж зi своiм золотом вiн тепер не менш могутнiй володар, нiж я.

Спочатку дон Жуан, вагаючись мiж тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли вiн порадився зi скарбами, якi надбав батько, i надвечiр повернувся до кiмнати, де лежав покiйник, його душа була повна страхiтливого егоiзму. В залi зiбралися всi слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покiйну ясновель можнiсть завтра мали виставити напоказ посеред безлiчi запалених свiчок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим неповторним видовищем.

– Залишiть мене тут самого, – сказав дон Жуан змiненим голосом. – Ви увiйдете згодом, коли я вийду.

Незабаром кроки старого слуги, який пiшов останнiм, стихли на кам’яних плитах пiдлоги. Тодi дон Жуан поквапно замкнув дверi й, переконавшися, що вiн залишився з мерцем наодинцi, вигукнув:

– Ану спробуймо!

Тiло Бартоломео лежало на довгому столi. Щоб приховати вiд людських поглядiв бридкий труп старезного дiда, дряхлого i кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тiло саваном, залишивши вiдкритою тiльки голову.

Ця подоба мумii лежала посеред кiмнати, обриси тiла виразно проступали пiд м’якою тканиною, i видно було, що воно вкрай висхле, сама шкiра та костi. Обличчя уже вкрилося великими лiловими плямами, якi нагадували про те, що треба якомога скорiше закiнчувати бальзамування. Попри весь свiй скептицизм, дон Жуан тремтiв, вiдкорковуючи кришталеву посудину з чародiйним зiллям.