Вальдшнепи

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув своi довгi руки, подивився на свого ловерака[1 - Порода мисливських собак.], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

– А що я мушу робити?

– А тобi я раджу забрати моi вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. І саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дае йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджае йому протиставити себе рабськiй психiцi своiх дегенеративних землякiв.

Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують ii, що називаеться, «до отказу»? Хiба це не вона та типова украiнська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

– Єсть! – подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насуваеться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже.

Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянськоi вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

– Знаеш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

– Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, – сказала Ганна. – В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

– «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

– Покинь, Вовчику, своi сентенцii, – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка: – Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою.