Царівна

Я не розумiю, що таке «любов». Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно свое господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов’ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i бог злучив. В твоiм вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться.

Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.

– Воно так, тiточко… – вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i не сказала я нiчого.

Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в неi очi спущенi, а щоки горiли сильним рум’янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi своею матiр’ю.

* * *

По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть «для себе», а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце «знов?» i мiй – сказати б – сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння ii душi залежало вiд того.

Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прорiзнi думки в головi. Я бачила «питання жiноче» майже при кождiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши Стюарта Мiлля, я плакала. З тоi пори я читала з подвiйною пильнiстю.

Свiдомiсть моеi низькоi освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим «нiчим», о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос «вiддати жiнкам».