Срібне молоко

– Вiримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж е iнший хiд до вас?

– Іншого, як через дверi, нема, бо вiкна в нас, як це е в сiльських хатах, не вiдчиняються, – мовив Петро.

– Чи впускала до себе любаса, дiвко? Тiлько не бреши! – грiзно спитав у Катерини старший лавник.

Тодi Катерина Сахнюкiвна заплакала так, як умiла – щедро i з великим розсипом слiз:

– Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, – сказала крiзь хлипи й шморкання.

– Як ти зайшов до дiвки, дяче? – спитав старший лавник у Григорiя Комарницького.

– Нiяк, – спокiйно мовив той, – бо, сказати по правдi, до неi не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному судi, що на мене зведено наклеп та обмову, i хай про це засвiдчить мiй свiдок.

– Можу, – встала Антониха. – Бо вiн, пан дяк, панове вряднi, ночуе затепла в моiй клунi, i я щоразу ii зачиняю на замка з ним, паном дяком, усерединi.

– Чому ж його зачиняеш? – здивувався старший лавник.

– Така, панове вряднi, в мене поведенцiя, – твердо й навiть урочисто вiдказала Антониха.

– Боiшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось вiн у тебе, жiнко, крав?

– Нi, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рiшучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове вряднi, у довкiллi скаже, що наше село мае славу, сказати б, злодiйську, а зсередини клуня засувiв не мае.

– То як могли щось украсти, коли дяк усерединi? – знову здивувався старший лавник.

– Рiч у тiм, панове вряднi, що пан дяк дуже мiцно спить, сам менi те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру.

– А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.

– Не могла, бо такого в мене нi разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б i забула, по побачила б те вранцi, бо прокидаюся ранiше вiд пана дяка i запам'ятала б ту свою недбалiсть.

– А чи не можна вийти з клунi в iнший спосiб? – спитав старший лавник.

– Не можна, – мовила твердо Антониха.

Пан дяк сидiв спокiйно i тiльки посвiчував синьо очима.

– Гаразд, – прорiк старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

– Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував ii. Чарiвниковi перепон нема, бо коли змiг вiдчинити замка на Антонишинiй клунi, то мiг би вiдчинити й моi дверi.