Срібне молоко

Тим часом сутiнки гусли й гусли, як драглi, але вiн того не помiчав – був начебто заведений: рубав i рубав, i довкола тонко й нiжно пахло свiжим деревом, пахли й сутiнки, але бiльше гноем, нiж сосною; пахла нагрiтою стрiхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоiти корову й винесла йому горня, повне бiло-синьоi рiдини, а ще й з кавалком хлiба, який теж пах десь так, як i сутiнки. Тодi сiв на присьбу i поiв молока з окрайцем хлiба, зовсiм не добачаючи, що бiля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.

– Журишся завтрашнiм судом? – спитала.

– Таки журюся, – печально мовив дяк Григорiй Комарницький.

Антониха мовчала. Так довго, що сутiнки майже з'iли ii окоренкувату постать.

– А ти не журися, – нарештi сказала. – Покличеш мене за свiдка.

– І що ж ви посвiдчите? – печально спитав Григорiй. І знову запала мовчанка, а сутiнки ще бiльше згусли.

– Посвiдчу, що знаю, – жорстко сказала Антониха.

 – Бо тих хитрих Сахнюкiв на дух не терплю. Вiдаю, що сказати…

– Гаразд, скажете, – тоскно мовив дяк. – Чи ж допоможе це?

– Допоможе! – каркнула, як стара ворона, Антониха. – Бо повiм тому суду правду. Без доброго свiдка пропадеш, а менi тебе шкода.

– Чому ж вам мене шкода? – сумно спитав Григорiй, уже кушпелячи люлечку.

– Бо ти молодий i бездахий, – сказала Антониха так само жорстко. – І хоч у школах учився, а голови в тебе нема. Іди спати, а я тебе замкну.

Але голова на плечах у Григорiя Комарницького була, недаремно вона склала славетну пiсню про комара, який оженився на мусi. І щоб переконатися в тому, дяк почiпав ii – таки сидiла на плечах i нiде не дiлася. І вони, стара жiнка-вдова, котра жила сама, бо дiти осiли власними обiйстями, i нiхто з них iз матiр'ю вжитися не мiг, та й вiн, Григорiй, зустрiлись у тих сутiнках поглядами, хоча майже не бачили одне одного, i в дивний спосiб поедналися.

І вiд того потекло в груди дяковi Комарницькому тепло, адже знайшлася у свiтi хоч одна душа, яка йому поспiвчувала, а коли так, то, може, й справдi якось од своеi халепи викрутиться? І вiн встав iз присьби, викинув iз люльки жар i розтер його чорною п'ятою. Тодi вiддав надобранiч та й посунув у клуню, а за ним заскрипiли дверi i зашварготiв у замку ключ.

– Не журися, хлопче, – сказав за дверима жiночий голос. – Я тобi пособлю.