Сліди на піску

Уже змiцнiли крила в лелеченят, вже суворий батько, зайнявши спостережний пункт на чолопку водонапiрноi башти, провiв зi своiми дiтьми триденний курс польотiв, вже молодi птахи подалися до лелечоi зграi, що збираеться на раду на мочаристих левадах за Ставчанкою, а мiй старий бузьок чомусь ще стовбичить у гнiздi бiля крайньоi сiльськоi хати – може, вiн – вожай i полетить над Ставчанку, коли зграя буде в повному зборi, а може – просто тужить за дiтьми й за подругою, яка полетiла разом з ними… Але чого б йому тужити, думаеться менi, коли дiти здоровими виросли й самостiйними стали, – певне, старий думае про тяжкi випробування, якi стеляться перед лелечою зграею: а чи витримають недосвiдченi дiтлахи далекий перелiт, чи не зiтруться в них крила над Мармуровим морем?

Бузьок думае i наслухае, як глухо падають на землю брунатнi каштани, вiдраховуючи останнi хвилини лiта, вiн перехиляе голову i приглядаеться до мене, а я його запитую, як вiн з тих безмежних широт умiе допасти до свого гнiзда, яка сила, яке чуття веде його додому з безкраiх розстаней, а вiн мудро i статечно вiдповiдае: любов!

А на другий день пiсля цiеi розмови я бачу лише спорожнiле гнiздо – вже осiнь, i чутно, як ласкава тиша скроплюеться жовтими цяточками на листя, цяточки розпливаються, спалюють зелень, а дзеркало озера вигладжуеться, щоб вiдбити в собi всю красу осiнньоi мiстерii.

Вiд тих осiннiх лiсових кольорiв я чманiю; прохолодний вiтер прокрадаеться мiж листя й безжально струшуе iх з гiлок, прокладаючи дорогу зимовому походу; листя летить, кружляе в повiтрi – природа справляе свiй барвистий карнавал.

А коли вiтер стихае, залишивши на деревах ошатний одяг, з наймiцнiших листочкiв тканий, над озером починае звучати кольорова соната, музика барв добуваеться з пiднебесся i з озерноi глибини, i я вже не знаю, де справжнiй свiт – пiдi мною чи надi мною, а втiм, вiн единий, як злагоджений оркестр.

Вдивляюся у вiдбите у водi небо, i менi здаеться, що зовсiм неважко добратися до небесних чертогiв – треба тiльки пiрнути вниз до неба, по якому плавають бiлi хмаринки – i на них, мов на лодiях, попливти в те космiчне бездоння, де нiчого немае, крiм всесильного згустку Божоi енергii; я зовсiм осамотнююся вiд думки, що моя власна енергiя з космiчною не спiвмiрна, що я незначна особина, що мене, врештi-решт, нема… Проте залишаеться жити дужча вiд тiлесноi оболонки моя свiдомiсть, i я щасливий вiд того, що в цю мить вона спроможна розмовляти з Богом.