Сліди на піску

Проте до зими ще далеко, а лiто в розпалi – «жде спрагла земля плодотворноi зливи», i я з нетерпiнням чекаю живлющоi грози, яка десь там, на захiдному прузi, iнодi засинiе i розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушуе землю, i вона млiе, лiнивиться у своiй перестиглiй красi: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла i холоду, погiдностi й забуреностi, любовi й ненавистi пропала б привабливiсть свiту; менi пригадуеться лiниве iснування розiмлiлих серед вiчного лiта мешканцiв екватора i суворий первiсний побут пожильцiв Пiвночi, якi не знають лiтнього тепла, i стверджую про себе, що благословеннiшоi за мiй край мiсцини на землi немае, я по-синiвськи люблю його, а в припливах любовi вчуваеться менi добрий тихий голос мого Вчителя.

Хто тобi сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хiба ти не знаеш моеi туги за зiв’ялим листям i моеi радостi вiд того, що на цвiт дрiбний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують мiж собою бiлий i чорний кольори – на всьому свiтi i в душi кожноi людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроений як на елегii, так i на бойовi гiмни.

Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цiею двоединою сутнiстю життя? Вольтер i Франко, Гете i Леся Украiнка… Вiчна антитеза, вiчна единiсть, вiчна точка спримирення i вiчна боротьба, яка спороджуе дiяльнiсть. Це людська сутнiсть. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати нi лотофагом, нi збойником, бо не осмислюе своiх життевих можливостей.

Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленоi жорстокостi, як теж – осмисленоi байдужостi. Тiльки думаюча iстота може стати патологiчним убивцею або патологiчним лiнивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стае для неi то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божоi справедливостi, людина спороджуе ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненавистi не iснуе.

Мiй Учитель суворий: розмовляючи з ним, я вiдчуваю, що надто вже рознiжився на лонi спокiйноi природи – повинен статися струс. Якби навiть нагрянула така гроза, як тодi – в Карпатах, я б ii тепер не вiдвертав: хай би щезла назавше з моеi душi пiдступна зваба Рахманii.

На заходi нарештi почали схрещуватися бартками Чорнобог з Бiлобогом, вiд крицевих зударiв вистрелили в небо блискавки, а по наварiйському небу стрiмко просувалася чорна градова хмара.